Кріс кивнув головою.
- Звісно. Він просто мав прилад, замаскований під фотоапарат.
- У кого?
Хлопці переглянулися, ніби вирішуючи, чи можна мені говорити. Нарешті Кріс сказав:
- У прибульця. Це зовсім не людина, яка тебе фотографувала. А цей острів він не на Землі, а десь на іншій планеті.
У мене холодок пробіг спиною, і не від слів Кріса, а від того спокою, з яким він говорив. Я не витримав і перебив його:
- Звідки ти знаєш?
— Вони самі сказали, — Кріс поклав мені руку на плече і сказав: — Ти тільки не злись, Дімко. Ми тут ні до чого. Я вже сім років живу на острові.
- Що?!
Я підскочив на місці. Сім років? Виходить, і я залишусь тут надовго? А мама з татом? Що вони думають? Вони ж будуть шукати мене, вирішать, що я потонув, або ще щось трапилося... Ні я, ні Кріс тоді не знали, що нікого з нас вдома не шукають, що трапилося з нами куди дивніше за звичайне викрадення...
Рита обережно взяла мене за руку і кудись потягла.
— Ходімо…
Я машинально пішов слідом. Кріс теж рушив за нами, а решта залишилася на місці. "Напевно, вони тут найголовніші", - подумав я. І тут мене осяяло:
— Кріс, а чому в тебе таке дивне ім"я?
— Воно не дивне, це англійське ім"я, — трохи змінився голос, сказав Кріс. — Я ж із Англії.
Це мене, чомусь, остаточно доконало. Я одразу повірив у все, повірив до кінця.
— У нас ще Януш із Польщі, — тихо сказала Рита. — А решта всіх — наші, із Союзу. Щомісяця хтось новий з"являється. Але зазвичай їх не згори скидають, над самим піском, а ти метрів з восьми впав. Я думала - розіб"єшся, а ти міцний...
Вони з Крісом відвели мене до маленької кімнати, де стояли два ліжка, а на стіні, перехрещуючись, висіли два короткі мечі. Спочатку вони здалися мені справжніми, тільки якогось дивного кольору. Потім я зрозумів, що це лише іграшки — мечі були дерев"яними. Щоправда зроблені вони були чудово — коли у першому чи другому класі я з друзями грав у лицарів, ми фехтували просто обструганими палицями…
— Лягай і поспи, — лагідно сказав Кріс. — А завтра ми тобі докладно пояснимо.
Я, справді, хотів спати, тобто навіть не спати, а забути хоч на мить. Але спочатку мені неодмінно треба було з"ясувати одну річ…