— А знаєш, це ти непогано придумала!
За другим сніданком тільки й мови було, що про власний театр. Говорила переважно Джулія, а він слухав її, мов зачарований.
— Звичайно, єдиний спосіб раз і назавжди забезпечити себе пристойними ролями — це заснувати власний театр, — сказав він. — Я це розумію.
Згадали про гроші, прикинули, яка сума буде їм потрібна з самого початку. Майкл вважав — щонайменше п’ять тисяч фунтів. Але звідки ж узяти стільки грошей? Звичайно, деякі міддлпулські промисловці мають солідний капітал, але хіба ж вони викинуть п’ять тисяч фунтів, щоб допомогти двом молодим акторам провінціального масштабу? Та ще й таким, що мріють про Лондон!
— Тобі доведеться знайти собі якусь багату стару вдову, — весело сказала Джулія.
Вона лише наполовину вірила в те, що казала, але її приємно збуджувала можливість обговорювати план, здійснення якого ще більше зблизило б її з Майклом. Проте Майкл говорив вельми серйозно.
— Навряд чи можна сподіватись на успішний дебют у Лондоні, якщо тебе там ще ніхто не знає. Ні, спершу треба виступати в спектаклях, поставлених іншими режисерами. І працювати так років три-чотири, вивчаючи всі ходи й виходи. В цьому буде ще й та перевага, що ми матимемо час на те, щоб читати п’єси. Неможливо організувати свою трупу, не маючи в запасі принаймні трьох п’єс. Одна з них повинна принести визнання.
— Звичайно, обравши такий шлях, треба покласти собі завжди грати вдвох, щоб публіка звикла бачити обидва прізвища на одній афіші.
— Може, й так. А найголовніше, безперечно, — мати хороші, сильні ролі. Я не маю ані найменшого сумніву в тому, що нам значно легше буде знайти фінансову підтримку, якщо ми здобудемо собі репутацію в Лондоні.
IV
Наближався Великдень — час, коли Джіммі Ленгтон на цілий тиждень закривав свій театр. Джулія не знала, як згаяти час; навряд чи варто було їхати на Джерсі. Та одного ранку вона, цілком несподівано для себе, одержала листа від місіс Госселін. Майклова мати писала, що вони з полковником були б дуже раді, якби Джулія з Майклом приїхали на свята до них у Челтнем. Коли вона показала лист Майклові, той аж засяяв.
— Я писав їй, щоб вона запросила тебе. Вирішив, що так буде пристойніше, аніж просто взяти й привезти тебе.
— Ти золото. Ну, звичайно ж, я з радістю поїду!
Джулія була в захваті. Провести тиждень з Майклом — яка чудова перспектива! Добра душа, він вирішив допомогти їй, бо зрозумів, що вона не знає, де себе подіти. Але вона помітила, що він хоче їй щось сказати, та не наважується.
— Ну, кажи, кажи.
Він збентежено всміхнувся.
— Розумієш, люба, мій батько — людина старомодна, і дечого він просто не може зрозуміти. Звичайно, я не хочу вимагати, щоб ти брехала, але, боюсь, якщо він дізнається, що твій батько ветеринар, то це його трошки, ну… спантеличить. Коли я запитував їх у листі, чи можна приїхати з тобою, то написав, що твій батько — лікар…
— О, пусте!
Виявилося, що полковник був зовсім не такий страшний, як Джулія його собі уявляла. Він був щуплий, маленький, із зморшкуватим лицем і коротко підстриженим сивим волоссям. Такий собі підтоптаний аристократ. Його голову хотілося порівняти із зображенням на старій монеті, яка надто довго перебувала в обігу. Поводився він з нею ввічливо, але стримано. Всупереч сподіванням Джулії, яка приготувалася до знайомства з типовим полковником із п’єси, він не був ні в’їдливим причепою, ані тираном. Вона навіть не могла уявити собі, як він вигукує слова команди своїм чемним і досить-таки байдужим голосом. Джулія й не здогадувалася, що він вийшов у відставку після абсолютно безбарвної кар’єри і ось уже багато років підряд задовольнявся працею в садку і грою в бридж у своєму клубі. Він читав «Таймc», щонеділі ходив до церкви й супроводжував свою дружину в гості до сусідок. Місіс Госселін була висока, дебела літня жінка, значно вища за свого чоловіка, і здавалось, вона завжди намагалася трохи нахилятися, аби виглядати нижчою. Лице її зберігало сліди колишньої вроди — про такі обличчя мимоволі думаєш: колись воно було, мабуть, прекрасне. Зачісувалася місіс Госселін на проділ посередині, стягаючи волосся на потилиці в тугий клубок. Завдяки своїм класичним рисам і високому зростові, вона справляла враження людини владної й твердої вдачі, але Джулія дуже швидко переконалася, що» насправді місіс Госселін — жінка дуже лагідна й скромна. Рухи її були сковані й незграбні, а старомодне, надміру пишне вбрання зовсім їй не пасувало. Джулії, яка зовсім не знала, що то таке зніяковіння, манери її видалися кумедними й зворушливими. Місіс Госселін ніколи раніше не доводилося розмовляти з актрисами, і тепер вона не знала, як поводитися. Маєток Госселінів не відзначався імпозантністю — це був невеличкий самотній будиночок, що стояв посеред оточеного живоплотом садка. Майклові батьки провели кілька років в Індії, і тому в усіх кімнатах будинку лежали й висіли вишивки з індійськими орнаментами, стояли великі мідні тарілі й карафи, дерев’яні різьблені індійські столики. Все це були дешеві, куплені на базарі речі, не варті того, щоб везти їх сюди, в Англію.
Джулія була кмітлива й спостережлива дівчина. Вона дуже скоро помітила, що полковник, незважаючи на його стриманість, і місіс Госселін, незважаючи на її збентеження, нишком придивляються до неї. І одразу подумала: Майкл привіз мене для того, щоб показати своїм батькам. Але навіщо ж? На це могла бути одна відповідь, і коли Джулія подумала про неї, її серце забилося дужче у неї в грудях… Майкл хотів, щоб вона справила на старих хороше враження. Інстинкт одразу підказав дівчині, що вона повинна приховувати свою акторську натуру, — і без будь-яких зусиль, без роздумів, відчуваючи просто, що це їм сподобається, вона почала грати роль простої, скромної, простодушної дівчини. Вона гуляла по садку з полковником, уважно слухаючи його розповіді про горох та спаржу; вона допомагала місіс Госселін поливати квіти й витрушувати килимки, якими обвішана була вітальня. З нею вона розмовляла про Майкла. Вона розповідала їй, який він обдарований актор і якою популярністю користується, захоплювалася його вродою. Джулія бачила, що місіс Госселін пишається сином, і інтуїтивно догадалася, що матері буде приємно, якщо вона розкриє їй — начебто мимоволі виказуючи таємницю, яку хотіла б приховати, — що по вуха закохана в нього.