— Ради бога, сідай. Іві зараз принесе чай.
— Скажи їй, щоб вона нам не заважала.
— Що ти надумав? —Та Джулія й сама це добре знала. Серце її закалатало. — Ні-ні, це просто смішно. Я не можу. І Майкл може зайти сюди першої-ліпшої хвилини.
— Я жадаю тебе.
— А що подумає Іві? Ні, ризикувати так — це безумство.
Ні-ні.
Почувся стукіт у двері, Іві принесла чай. Джулія звеліла їй поставити біля канапи столик і поруч стілець для гостя. Вона робила Іві якісь непотрібні зауваження, намагаючись затримати її, і весь час відчувала, що юнак не зводить з неї погляду. Очі його жадібно стежили за кожним її жестом і виразом обличчя; Джулія уникала їхнього погляду, але відчувала, скільки в них нетерпіння, пристрасного бажання. Її охопило збентеження. Мабуть, і голос у неї змінився.
«Та що це зі мною діється? Боже, мені аж дух сперло».
Коли Іві рушила до дверей, юнак зробив інстинктивний жест, і Джулія скоріше відчула, аніж помітила його. Мусила подивитися на юнака. Обличчя його пополотніло.
— До речі, Іві, — сказала вона, — цей джентльмен хоче побалакати зі мною про одну п’єсу. Отож подбай про те, щоб нам ніхто не заважав. Я подзвоню, коли ти будеш мені потрібна.
— Гаразд, міс.
Іві вийшла й зачинила за собою двері.
«Я ідіотка. Справжня ідіотка», — подумала Джулія.
Юнак уже відсунув столик і став навколішки. Вона потрапила в його обійми.
Джулія попрощалася з ним незадовго до того, як мала прийти міс Філліпс. Коли він вийшов, вона покликала Іві.
— Ну що, хороша п’єса? — запитала та.
— Яка п’єса?
— Ну та, про яку ви балакали.
— Цей хлопчина недурний. Але він ще дуже юний.
Іві стояла, уважно приглядаючись до туалетного столика. Джулія любила, щоб кожна її річ завжди стояла на своєму місці, і якщо слоїк з маззю чи фарба для вій опинялися десь не там, де слід, вона гнівалася.