— А донедавна вона була леді Сесілія Лостон, правда ж?
— Здається. Точно вже не пам’ятаю.
Джулію це явно не цікавило. За кілька хвилин ще одна пара пройшла повз їхній столик.
— Поглянь, це ж леді Лепард.
— А хто вона така?
— Невже ти не пам’ятаєш? Вона і її чоловік кілька тижнів тому влаштували прийом у своєму Чешірському маєтку, і серед інших гостей був сам принц Уелльський. Про це детально писала «Байстендер».
Он воно що… Тепер зрозуміло, чому він про все так обізнаний. Сердешний. Він читає про всіх цих вельмож у газетах, а потім у ресторані чи в театрі бачить їх, так би мовити, у плоті й крові. І для нього це, звичайно, немала подія! Справжня романтична пригода. Але якби він тільки знав, які це насправді нудні типи! Це невинне захоплення особами, чиї фотографії з’являються в ілюстрованих тижневиках, робило його страшенно наївним у її очах, і вона з ніжністю дивилася на нього.
— Тобі вже доводилося коли-небудь запрошувати до ресторану актрису?
Том зашарівся.
— Ні, ніколи.
Джулії неприємно було дивитися, як він розплачується за вечерю — сума, яку треба було заплатити, напевно, дорівнювала його тижневому заробіткові, але вона розуміла, що образила б його, якби запропонувала свої гроші. Раптом вона спитала його, котра година, і Том машинально підняв руку.
— Я забув годинник удома.
Вона пильно глянула йому в вічі.
— Ти заставив його?
Він знову почервонів.
— Ні. Просто я сьогодні дуже поспішав.
Та Джулія поглянула на його краватку й відразу ж зрозуміла, що це не так. Він брехав їй. Тепер вона не сумнівалася, що він заставив свого годинника, аби провести з нею вечір у ресторані. До горла їй підкотив клубок, і вона ледве стрималася, щоб не пригорнути Тома й не поцілувати його блакитні очі.
— Ходімо, — сказала вона.
І вони поїхали до нього на Тевісток-сквер.
XIV