— Одну Джілл, а другу — Джоан. А прізвищ я не знаю. Джоан — актриса. Вона питала, чи не можу я допомогти їй дістати якусь роль у вашій наступній виставі. Хоча 6 дублерки.
Принаймні Евіс Крічтон в їхньому товаристві не було. Це ім’я не йшло у неї з думок відтоді, як Доллі його назвала.
— Але ж до четвертої не танцюють…
— Та ні, ми трохи потанцювали, а потім пішли до Тома. Я йому обіцяв про це тобі й не говорити. Він казав, що ти дуже розсердишся, якщо дізнаєшся про це.
— Ах, мій любий, гадаю, що це не таке страшне, щоб я гнівалася. Обіцяю тобі бути німою, як риба.
— Взагалі якщо хтось і завинив, то це я. Я вчора зайшов до Тома, і ми про все домовились. В усіх п’єсах і романах тільки й мови, що про любов. Мені вже,майже вісімнадцять років. От я й вирішив, нарешті, довідатись, що це таке.
Джулія сіла в ліжку і втупила в Роджера широко розкриті здивовані очі.
— Про що це ти, Роджере?
Вираз його обличчя був зосереджений, серйозний.
— Том сказав, що знає двох дівчат, за яких може поручитися. Зустрічався вже з ними. Живуть вони разом, отже, ми подзвонили до них і домовилися зустрітись після вистави. Він сказав їм, що я ще не знав жінок, а тому, мовляв, їм краще розіграти мене в орла і решку. Коли ми повернулися в його квартиру, він повів Джілл до спальні, а мене з Джоан залишив у вітальні.
Його розповідь так стривожила Джулію, що на мить вона навіть забула про Тома.
— Так от, по-моєму, нічого особливого в цьому немає. І я не розумію, чому навколо цього здіймають такий галас.
Джулії відібрало мову. Сльози набігли їй на очі й полилися по щоках.
— Мамо, що з тобою? Чого ти плачеш?
— Але ж ти ще хлопчик!
Він підійшов до неї і, сівши на край ліжка, обняв її обома руками.
— Мамо, ну, не плач. Я б не розповідав тобі, якби знав, що це тебе засмутить. Зрештою, рано чи пізно це мусило статись.
— Але так рано! Так рано! Боже, яка ж я стара!
— Ти? Стара? Ну що ти! «Над нею час не має влади, різноманітністю своєю не надокучить вона ніколи».
Джулія всміхнулася крізь сльози.