— Дурненький ти, Роджере. Невже ти гадаєш, що Клеопатрі сподобалося б те, що цей старий осел сказав про неї? Але ти міг би ще трохи почекати.
— А я не шкодую. Тепер я знаю про це геть усе. І коли хочеш знати правду, то, на мій погляд, це річ досить-таки бридка.
Вона глибоко зітхнула. Він так ніжно пригортав її до себе! Це заспокоювало. Але їй було страшенно жаль себе.
— Ти не сердишся на мене, мамо? — спитав він.
— Серджуся? Ні. Та коли вже так сталося, то хоч не сприймай це так… так прозаїчно. Ти розповідаєш про це, як про якийсь цікавий експеримент, не більше.
— Але ж, власне, це і був експеримент.
Вона посміхнулася.
— І ти справді гадаєш, що це була любов?
— Ну, більшість людей саме це називають любов’ю, хіба не так?
— Ні, не так. Для багатьох любов — це біль і муки, сором, екстаз, рай і пекло; для них любов — це величезна радість і невимовна туга; це свобода й рабство; це спокій і буря.
Роджер сидів, не рухаючись, і, відчувши, як напружено слухає він її, Джулія глянула на нього з-під примружених повік. В очах його був якийсь дивний вираз. Вона не зрозуміла, що він означає. Здавалось, Роджер зосереджено прислухається до якогось далекого ледь чутного звуку.
— Судячи з твоїх слів, це не дуже-то велика радість, — пробурмотів він.
Вона взяла його гладеньке обличчя в руки й поцілувала в губи.
— Я, здається, дуже нерозумна? Розумієш, для мене ти все ще немов колишнє немовля, якого я носила на руках.
В його очах спалахнув веселий вогник.
— Чого ти зуби вищиряєш, наче мавпа?
— Бо на фотографії це виходило здорово!
Їй залишилось тільки розсміятися.
— Ах ти ж свиня. Справжня свиня.
— А все ж таки скажи, чи може Джоан сподіватися на місце дублерки?