Але ж незнайомий розуміє це.
— Я не хочу, щоб ви далеко йшли зі мною... Ви мені тільки рукою вкажіть напрям, а я відчую, кудою мені йти...
Хіба ж можна не згодитися на таку просьбу? Пані Олена йде до хати за шалем і невдовзі виходить вже з подорожнім із брами свого дому.
За брамою дому Олена мовкне: широкими очима дивиться перед себе, туди, де гостинець збігається і небом, немовби перший раз побачила, що ця дорога без кінця... Немовби щойно тепер зрозуміла, що це тільки так здається, що небо стикається з землею... Світ без краю,— відкриває Олена нову, а стару, як світ, правду... Світ без краю...
Біля хреста на роздоріжжі Олена прощає подорожнього. Хіба ж не означила вона цієї границі для слуги, що мала провести його? Хіба ж може вона, пані дому, провести незнайомого дальше, ніж мав це зробити слуга?
Заблуканий мандрівник ще раз дякує за все. Що значить «все»?
І не випускаючи її руки із своєї долоні, каже вже на відхіднім:
— Трапляється інколи мені, що у своїй мандрівці заблукаю двічі на одні і ті самі місця... Якщо так сталось би, що я ще раз заблукав би сюди, ми стрінулись би вже як знайомі...
Легким кроком вертається Олена додому. Нова думка, що її щойно дістала в дар від заблуканого мандрівника, сповнює її радістю, для якої вже дуже давно було місце в серці...
«Легко ступати по землі, коли маємо ціль у житті, коли маємо бодай ілюзію цілі»,— думає Олена. Бо хіба ж від сьогодні не ждатиме вона тієї днини, в якій подорожній знову заблукає до її дому? Хіба ж не легко, не радісно плистимуть від сьогодні дні, коли кожний новий день носитиме в собі надію, що може, власне в ньому заблукає подорожній знову до її дому?
Хіба не радісно від сьогодні буде жити от так надією... Навіть, навіть хоч би подорожній уже ніколи не мав заблукати вдруге сюди?
1934
ТИ
Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й... скажу щось, чого досі ні одній жінці не говорив».
І я повірила, що в твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що їх ти досі ні одній жінці не говорив.
(Вкажіть мені ви, що посміхаєтесь з моєї віри, одну-однісіньку жінку, яка не повірила б, що її вибраний зберіг у своїм любовнім словничку кілька слів виключно для неї,— і перестану вірити в кохання, як не вірю вже у вірність).
Ти маєш тридцять літ, профіль, як з каменя видовбаний, і... кілька слів, що їх ти ще ні одній жінці не виговорив.
Тому я від котрогось грудня думаю про весну... Тільки з чого пізнаю я її тут, у місті?
Може, на селі десь ластівки вже гнізда в"ють і діти по насипах вже босі бігають... Тут єдиний вісник весни — перші весняні жіночі капелюшки за вітриною.
Скажи: що має статись тоді, коли за вітриною буде багато весняних жіночих капелюшків?..
ebooksa