Вістович зняв маринарку і камізельку. Потім — верхню сорочку, залишившись лише у нижній. Перевзув легші черевики, які зберігав тут, у клубі, і трохи підкотив штани.
— Вправне щеня, — прошепотів йому на вухо Наґель. — Я бачив, як він б’ється. Будьте обачним, а краще відмовтеся… Я щось придумаю, аби залагодити.
— Дам раду, — заспокоїв його Вістович і заходився перев’язувати кулаки.
Алоїз приніс йому рукавиці зі свинячої шкіри, туго набиті кінським волосом. Допоміг одягнути й надійно зав’язав їх на руках.
— З Богом,
Вістович спостерігав, як його молодий суперник неквапно виходить на ристалище, розминаючи плечі, потім передпліччя і шию. Вигляд мав упевнений, як мисливець, який добре знає, де його здобич, і як її вполювати. Вони підійшли ближче один до одного.
— Хотів дещо запитати вас, — раптом сказав Сташенко. — Де ви були під час наших боїв за Галичину?[37]
— До чого це? — не зрозумів Вістович.
— Хочу знати.
— У вісімнадцятому році я вже був у Відні.
— А під час війни з більшовиками?[38]
— Це вас не стосується, добродію, — Вістович виразно відчув, як всередині нього закипає гнів, спровокований не так питаннями, як зневажливим тоном, яким послуговувався молодик навпроти.
— Помиляєтесь, стосується…
— Про що ви там теревените, панство? — вигукнув хтось із присутніх, хто з нетерпінням чекав поєдинку.
— Ми програвали через таких, як ви, — швидко продовжив Сташенко. — Через тих, хто відсиджувався у безпечних віднях, берлінах і парижах, доки їхня Батьківщина спливала кров’ю. Такі, як ви, Вістовичу, інфіковані бацилою імперіалізму. Ви — зрадники… Ви заодно з поляками, жидами, австріяками та іншою нечистю. Коли Україна постане, вам у ній місця не буде!
На цих словах він завдав першого удару, а що суперник готовий не був, то влучив прямісінько у щелепу.
Вістович захитався і, відступивши вбік, закрив обличчя рукавицями. Сташенко підскочив до нього і знову заходився бити. Щоправда, тепер уже не так успішно: цілив у печінку, але її вчасно закрив лікоть суперника, у голову, але там був надійний блок. Намагався зайти зі сторони, але й це не вдавалось.
Поліціянтові, втім, доводилось важко. Вістович відчував присмак крові, що цідилася з розбитої губи, і біль десь під ребром. Сяк-так намагався вгамувати дихання. А коли воно врівноважилося, несподівано зникла й злість.
«Дурне хлопчисько, — подумав він. — Б’єш сильно, але марно. Тільки витрачаєш сили. Думаєш, я лише захищаюся? Аж ніяк, я стежу за тобою. Вивчаю твої рухи, щоб знати, коли ти підставишся під мій удар…»
Вістович раптом викинув рукавицю вперед, і Сташенко очікувано смикнув головою ліворуч. Це виявилось його гіркою помилкою. Поліціянт ударив справа, потрапивши супернику в самісінький ніс. Цього було досить, щоб поєдинок закінчився: бідолаха впав на підлогу і вже не мав сил підвестись.
ebooksa