Алоїз, ясна річ, не збирався на цьому завершувати розмову з непроханими гостями та невідомо, до чого б договорився, якби Вістович вчасно не втрутився:
— Я до ваших послуг, панове, — сказав він і рушив до дискутантів.
— На два слова,
— Ось що, пане Вістовичу, — прошепотів він, — може, ви не бачите, але це зовсім не проповідники Євангельського товариства і не цицькаті сестрички з госпіталю. Словом, не ті, до кого я б вас відпустив зі спокійною душею. Це два скурвисини, які збираються невідомо за що вас замкнути десь на Штернґассе[39]…
— Алоїзе… — спробував перебити його той.
— …але якщо вони думають, що можуть просто так це зробити, то я їх розчарую. Нас тут майже десяток проти двох. Бити не будемо, але заступимо вид і поштовхаємо назад до дверей. А ви,
— Алоїзе, — повторив поліціянт, — ви зробите дурницю, яка погано закінчиться для всіх.
— Ви також робили дурницю, коли кидалися за мною під кулі, — гаряче промовив той.
Вістович узяв його за лікоть.
— Я служу в поліції, мене не можуть просто так замкнути, — сказав він. — А якщо справді потраплю в біду, то якось дам знати.
— Агов, там! — нагадав про себе добродій із
— Йду, — сказав поліціянт і справді рушив до них, по дорозі беручи з гардероба верхній одяг.
На вулиці, під дощем, наче вірний пес, стояв чорний
— Здайте зброю і сідайте в автомобіль, — наказав Вістовичу один із типів, смикнувши на себе задні дверцята. Трохи подумавши, той скорився. Дістав із кишені браунінга[40] і простягнув конвоїру. Далі, притримуючи капелюха, пірнув в авто. Коли всі вони вмостилися на прохолодних шкіряних сидіннях, оберкомісар запитав:
— Я маю право дізнатись у чому мене звинувачено.
— Дізнаєтесь на місці.
— Хто видав наказ на арешт?
Конвоїр, що сів поруч, криво всміхнувся.
— Це має значення? — мовив він.
— Має, якщо запитую.
ebooksa