300 миль на схід

— Цісар Карл! — ​озирнувшись, насмішкувато кинув той, який був за кермом. 

Обидва агенти голосно зареготали, після чого загудів двигун. Вістович відчував, що з приємністю натовк би цим двом пики, втім, як і в «Боксерському клубі», це було б зараз дурістю. Утішивши себе, що така нагода йому неодмінно випаде, він утупив погляд у вікно, за яким крізь мереживо дощу проглядалися віденські вулиці. 

За чверть години авто зупинилось. 

— Виходьте, — ​буркнув водій, наче Вістович збирався й далі сидіти у салоні. 

Дощ не стихав, а тільки посилювався. «Adler» стояв у просторому внутрішньому дворі, тому зрозуміти, куди саме вони приїхали, арештований не міг. Бюро Staatspolizei мало кілька адрес, більшість з яких трималися у секреті. 

— Ласкаво просимо, пане Вістовичу, — ​сказав хтось із агентів і вказав рукою на масивні двері поміж темно-сірих колон. — ​Нам туди… 

За дверима починалися сходи вгору. Вони були широкими та брудними. Поруч тягнулася кам’яна балюстрада з гарними опуклими балясинами та гладким парапетом. Кроки трьох пар черевиків звучали лунко, ніби удари тенісними м’ячами. Тхнуло сирістю і застояним тютюновим димом. 

Угорі за столиком сидів поліційний фельдфебель[41]. Побачивши прибулих, звівся на ноги й виструнчився перед конвоїрами. Потім знову сів за стіл, щоби вписати у журнал прізвища прибулих. 

— Арештованого звати Адам Вістович, — ​коротко додав один із агентів. 

Коли той занотував, вони рушили далі. За постом фельдфебеля починався довгий напівтемний коридор із вікном укінці. Вістовича провели до других дверей з написом «Відділ антропометрії та дактилоскопії». Не стукаючи, відчинили й підштовхнули його досередини. 

Якийсь миршавий тип, одягнений у брудний халат, копирсався у розгорнутих папках на старому письмовому столі. 

— Ось вам новий екземпляр, докторе Бек, — ​сказав той конвоїр, ніби Вістович був річчю. — ​Ми тим часом покуримо на сходах. 

Той, кого назвали доктором Беком, лише на мить підняв очі та подивився на прибулих крізь товсті окуляри. 

— Ніби у мене тисяча рук, трясця вашій матері, — ​пробурмотів він. 

За кілька хвилин, однак, відсунув папери та дістав із шухляди чистого аркуша. 

— Назвіть ім’я та прізвище, — ​звернувся він до арештованого. 

— Адам Вістович. 

— Місце служби. 

— Поліція Відня, Іннере-штадт[42]. 

Доктор знову подивився на нього, цього разу зі здивуванням.