— Ці прізвища я вам вже називав. Пригадуєте, Вістовичу? — додав Лібанський.
— Справді? — здивувався я. — Коли ж?
— Ну як… Панове літали над нашими головами під час урочистостей 22 листопада, — промовив інженер і в ту ж мить замовк, пригадавши очевидно, чим завершились ті повітряні виправи.
— А й справді, — сказав я і додав за мить, звертаючись до двох пілотів:
— Радий зустрітися знову.
З Лібанським, у присутності Фаунтлероя, ми вже звично перейшли на німецьку. Утім, схоже, сяк-так розумів нас тільки Купер. Його товариш ніяково всміхнувся й перевів погляд на майора з німим проханням про переклад. Командир переклав йому мої слова англійською. Тоді Корсі з широкою усмішкою простягнув мені руку й відповів:
—
Лейтенант був худорлявим, доволі високого зросту, з вольовими, але ще юними, майже дитячими рисами обличчя. Пригадую, на момент нашої зустрічі йому не було і двадцяти двох років. Проте він устиг повоювати разом із Фаунтлероєм в ескадрильї Лафаєт у Франції, а коли війна закінчилася, то шукав будь-яку можливість повернутися знову в небо.
Старшим за нього, трохи нижчим, але ширшим у плечах був капітан Купер. Вся його постать дихала енергією. Рухи були трохи метушливими, ніби той спізнювався на поїзд і говорив з усіма в останню мить. Погляд карих очей пронизливий і трохи з насмішкою, наче ви щойно сказали якусь дурницю і він от‑от віддячить гострим дотепом.
Саме Купер, як згодом виявилось, був ініціатором добровольчої ескадрильї, яка вирушила з Америки до Європи в пошуках повітряних пригод. Війна для таких закінчилася надто швидко, не подарувавши достатньої порції куражу й достатньої кількості бойових польотів. США вступили у війну тільки 1917 року, а вже за рік Четверний Союз[145] капітулював.
Куперові пощастило насолодитися невідомою раніше романтикою бойового неба найменше з усіх. Рік тому німці збили його літак над Північною Францією, і кілька місяців капітан провів у полоні. Крім того, отримав серйозні опіки рук, шрами від яких залишились йому на згадку до кінця життя. Цих шрамів пілот соромився, коли тиснув комусь руку й водночас гордився ними, коли розповідав про свій летунський досвід.
У німецькому таборі допитливий розум капітана Купера почав засвоювати німецьку. Ясна річ, вивчити цю мову до свого звільнення він як слід не встиг, проте зумів запам’ятати необхідний набір слів, з яких формував тепер короткі, проте цілком зрозумілі речення.
— Ви українець, Вістовичу? — запитав він у мене.
Я відповів ствердно.
— Ми боролися проти вас, українців. На боці поляків. Рік тому. Обороняли від вас Львів.
Я подивився йому в очі й запитав:
— І ви тримали зброю, капітане Купере?
— Ні. Ми служили в місії Червоного Хреста. Допомагали львів’янам з провізією.
— Тоді я не проти вашої боротьби.
Зрозумівши мене, він засміявся й, витягнувши з кишені цигарки, запропонував мені закурити. Тоді я вперше вдихнув у легені «
ebooksa