Самковський затнувся.
— Що найголовніше? — наполіг я.
— Якщо це справді була Бейла, то вона, здається, більше не одиначка… Фельнер начебто бачив її у товаристві якогось чоловіка. Вони подорожували разом.
Я затягнувся цигаркою так, ніби всередині мав ще одну пару легень, яку також хотів заповнити димом.
— Головне, щоби була живою.
— Фельнер майже напевно помилився, — тихо додав Самковський. — Голос доктор мав піднесений… Швидше за все, перед тим як телефонувати, перехилив на радощах не одну чарку.
— І все ж, надія є, — сказав я радше собі, ніж співрозмовнику. — Хай навіть примарна.
За чверть години ми попрощалися, залишивши на столі недопиту пляшку вина, яке нікому з нас не припало до смаку.
Я повернувся на Вірменську в значно кращому гуморі, ніж тоді, коли вийшов із дому. Мені вірилось, що Фельнер і справді бачив Бейлу. Я знав, що ця віра врешті почне слабшати під впливом сумнівів, як гасне полум’я на вітрі, але поки що вона жила й допомагала жити мені.
У помешканні стояв лютий холод, і я тихо вилаявся, згадавши, що не купив ані дров, ані вугілля, якими міг би розпалити в п’єцу. Добре, хоч гасу для лампи виявилося вдосталь. Інакше мусив би сидіти не лише в холоді, але й у темряві.
Трохи поміркувавши, я розламав старе крісло і витягнув з шафи оберемок старих газет. Горіло все це непогано, але димохід був давно нечищений, і кімната миттю наповнилась їдким димом, тож довелося негайно відчиняти настіж вікно. Нова порція холоду увірвалася досередини, проте, ясна річ, я волів уже мерзнути, аніж задихатися. Ще одну ніч мені довелося провести закутавшись у верхній одяг і ковдру.
Вранці, ледве прокинувшись, я подався у найближчий сніданковий локаль, щоб відігрітися і випити гарячої кави. Господиня локалю поставила переді мною чималу порцію яєчні з салом, кілька рум’яних скоринок підсмаженого хліба і кавалок солоного сиру. Запитала, чи бажаю я ранкову газету. Я відповів тільки глухим «угу», бо взявся наминати свій сніданок із таким апетитом, ніби не їв щонайменше тиждень. Холодна ніч відібрала в мене добрячу частину життєвих запасів, які треба було негайно поповнювати.
«
Урочистості, як заведено, розпочнуться зі святкових богослужінь. Далі промови поважних гостей, після яких об одинадцятій годині відбудуться показові виступи американських пілотів 7-ї ескадрильї імені Костюшка одночасно з військовим парадом.
Після сніданку я вирішив якнайшвидше подбати про вугілля і дрова для свого помешкання, аби не цокотіти зубами ще одну ніч. І найголовніше — встигнути до одинадцятої години, щоби побачити американців у небі. Поїздка з цією метою на Замарстинів зайняла в мене час до десятої. Далі я переодягнувся у чистий одяг і подався на корзо, звідки, як обіцяла «
Розчарований і сердитий, я притиснувся до стіни кам’яниці навпроти пам’ятника Собеському[141] і вирішив стояти тут і триматися за свою опору, аби людський потік не зніс мене куди-небудь до бісової матері. Зненацька хтось мене смикнув за рукав. Я повернувся і побачив перед собою Едмунда Лібанського, який також потерпав від штовханини, тримаючись при цьому чомусь за свого капелюха. Очевидно, інженер побоювався, що той злетить з голови, щойно він сам учергове отримає випадкового штурхана під ребра.
— Пане Вістовичу, — радісно вигукнув Лібанський. — Не сподівався вас тут зустріти.
— Чому ж? — буркнув я.
— Ееее… — зніяковів той. Слова «Бо це ж річниця перемоги над українцями», видно, застрягли йому в горлянці.
— Слухайте, я маю зарезервований балкон у будинку. Саме в тому, за який ви тримаєтесь, — сказав він натомість. — Ходімо зі мною. Переконаний, звідти ми краще все побачимо, а найголовніше — нас перестануть штовхати.
ebooksa