У мене склалося враження, що, пишучи цю скорботну замітку, автор більше звинувачував бідолаху Ґрейвса, ніж йому співчував. Той, мовляв, своєю смертю посмів зіпсувати таке визначне свято! Хоча пілот насправді лише хотів зробити його якомога феєричнішим.
Кельнер приніс мою вечерю: капусту зі шкварками, кружальця підсмаженої цибулі, чорний хліб і порцію зимної горілки. Я випив, але їв без апетиту. Потім поплентався додому, де впав на ліжко і провалився у глибокий сон.
Наступного дня я мав коротку телефонічну розмову з полковником Ронґе. Для цього довелося знайти чинне поштово-телеграфне відділення, а потім довго чекати на з’єднання із Віднем.
— Вітаю, пане Вістовичу, — нарешті прохрипів у слухавці його голос.
— Добридень, полковнику, — відповів я і мимоволі зиркнув через скляні дверцята свого переговорного місця на циферблат великого годинника, що висів на стіні, якраз над конторкою чергового. Мені хотілося переконатись, що була й справді денна пора, а не вечір. Відчуття часу, яке досі ніколи мені не зраджувало, чомусь втратилось у рідному місті.
— Радий, що ви живі, — ні сіло ні впало промовив далі Ронґе.
Я трохи оторопів, але швидко оговтався.
— З тієї ж причини радію за вас, — відповів.
— Ну-у-у, знаєте… — протягнув він. — У Відні літаки не падають.
Он воно що. Новина, без сумніву, вже від учора в австрійських газетах. Хоча він, мабуть, дізнався про неї з власних джерел.
— Загинув лише пілот, — сказав я.
— А також знищено купу майна, через що Потоцькі позиватимуться до суду. І матимуть рацію, — підсумував полковник. — Пам’ятаєте, Вістовичу, я казав, що ніякого майбутнього в цих аеропланів нема? От вам і підтвердження.
У моїй голові досі не вкладалось, як він може не вірити в летунство і відправляти мене допомагати пілотам. Так ніби в цьому чоловікові вживалися дві різні особи. Мовби вгадавши, про що я думаю, Ронґе продовжив:
— Утім, я буду радий, навіть якщо ці самогубці просто падатимуть на більшовиків з висоти. Так, як на палац Потоцьких… Знищення ж чималі, правда, комісаре?
— Я, відверто кажучи, не бачив.
— Гаразд, облишмо цю тему… Коли ви збираєтесь вирушати далі на схід?
— Щонайбільше — за тиждень-два. Я не маю наміру тут надовго залишатись.
— Це тішить… Що ж, Вістовичу, тоді можу лише побажати вам гарної дороги.
— Спасибі, полковнику.
ebooksa