— Ага, і ще одне… Про ваші гроші.
Я затамував подих.
— Банк у Швейцарії наразі відмовив.
— Курва… — вирвалось у мене.
— Що, даруйте?
— Срані швейцарці.
— Ну так, вкрай бюрократичний народ. Утім, не втрачаймо надії. Обіцяю не покладати рук у цій справі… А тим часом хочу повідомити, що деяку фінансову підтримку вам забезпечить Генштаб. Із власних резервів.
— Вислати вам телеграмою номер мого конта? — запитав я.
— Жартуєте, Вістовичу? Ми його знаємо. У нас є вся інформація про вас.
— Ну звісно. Як я міг забути.
— Щасти вам, комісаре!
— На все добре, полковнику.
Повісивши слухавку на металевий важіль, я зітхнув із полегшенням. Цинічна манера спілкування, до якої Ронґе так часто вдавався, мене добряче рознервувала навіть через телефон. Може тому, що я добре міг уявити вираз його обличчя і жести, коли той оцінював новини з Лемберга.
Одночасно передчуття нової подорожі лоскотало нерви. Я лише двічі бував за східним кордоном старої монархії. Виконував деякі службові доручення і, після ночівлі в готелі, повертався назад. Тепер же мав вирушити туди на невизначено довгий час.
Була, проте, деяка іронія в тім, що в теперішньому, післявоєнному світі кордони залишалися хиткими. Тож людина несподівано могла опинитися в іншій країні, не виїжджаючи зі свого міста, а за деякий час — так само, сидячи вдома, — повернутися.
Роздумуючи про «невизначений час» моєї майбутньої подорожі, я добре усвідомлював, що йдеться не лише про «невизначено довгий» період. Цілком імовірно, що я повернуся звідтіля вже за тиждень чи за місяць, або взагалі за кілька днів. Причин може бути безліч: виникнуть проблеми з моїми документами, з грішми або, скажімо, зміняться плани в командування ескадрильї, жодних бойових вильотів не буде, а отже, й моє перебування на східних теренах виявиться непотрібним.
Загиблого пілота, Едмунда Ґрейвса, поховали за три дні на Личакові з усіма належними військовими почестями. У момент, коли його друзі несли труну, над ними навіть пролетів літак, що додало цим скорботним урочистостям своєрідного символізму.
Яким же, однак, було моє здивування, коли зустрівшись невдовзі з пілотами 7-ї ескадрильї в помешканні Лібанського, я застав їх у веселому, майже безтурботному настрої, ніби з моменту смерті їхнього товариша минув щонайменше рік.
За вікном сипав перший лапатий сніг, і великі сніжинки ліпилися до скла й завмирали, мовби пришпилені до картону метелики. У чималій вітальні палахкотів камін, і я побачив майора Фаунтлероя, що, недбало розкинувшись у кріслі, брав з підлоги тонкі соснові поліна й лінивими рухами спроваджував їх на металевий рушт.
Окрім нього й господаря дому, тут були ще двоє американців, одягнені в польські льотні мундири. Лібанський представив мені їх як першого лейтенанта Корсі та капітана Купера.
ebooksa