Так чи інак я спокійно провів у санаторії зиму й зустрів прегарну весну з її первоцвітами біля підніжжя старезних дубів і сосен та могутньою кригою, яка йшла за течією швидкоплинної Горині.
Старанно, докладаючи весь артистизм, на який тільки мене вистачало, я вдавав із себе невдаху-торговця вином, якого доля занесла сюди з Ґаліції, і який переживає зараз не найкращі часи. Світ, мовляв, перевернувся догори дриґом, вчорашні покупці тепер воліють заощаджувати або купувати речі важливіші, ніж пляшка доброго рейнського чи бургундського.
У санаторії, крім мене, впродовж цілої зими проживало ще п’ятеро постояльців: інженер-астматик, який занедужав десь у вугільних шахтах Юзівки, відставний російський полковник, якого роз’їдала біла гарячка, мовчазне румунське подружжя, котре чекало, коли відновиться повноцінне залізничне сполучення з Козятином чи Києвом, звідки вони могли б дістатися додому, та власне Кацман, мандрівний фотограф, що збував солдатам низькопробні порнографічні знимки. Часом, коли снігопади припинялися, він зникав на кілька днів, шукаючи покупців для свого непристойного товару. Зазвичай повертався у доброму гуморі, втішений вдалим ґешефтом, але іноді приплітався, ледве тягнучи ноги, сердитий, голодний і обдертий, подібний у такі миті на обскубаного півня.
День-два після того Кацман приходив до тями, блукав алеями поближнього парку, наче Телемах у пошуках батька, а далі до нього поверталася звична бадьорість та цинізм.
Цей чоловік був єдиним, хто не повірив у мою легенду. Інженер та полковник навіть попросили добути їм по дві пляшки доброго бордо, і я мусив у той же день бити телеграму Самковському з проханням купити вино в крамниці Штадтмюллера на Краківській і вислати його мені. Товар, як не дивно, дістався до Славути цілим, а я навіть заробив на замовленні два рублі. Якраз тоді, коли щасливці відкорковували першу пляшку, Кацман запропонував мені прогулятися вздовж річки. Уже з інтонації, що бриніла в його голосі, я збагнув у чому річ. Цей сучий син мене розкусив…
Відповівши згодою, я сказав, що мушу піднятися до себе нагору й узяти теплий шарф. Проте в кімнаті я найперше витягнув з-за пояса браунінга і, переконавшись, що той заряджений, поклав його до кишені тренча. Дістати звідти його вдасться швидко й непомітно. Далі справді взяв з полиці шарф і обгорнув його довкола шиї. Ця річ також була по-своєму зброєю. Хтозна чи вдасться відійти достатньо далеко від санаторію, аби постояльці не почули пострілу. Якщо критичний момент станеться заблизько, Кацмана доведеться просто задушити. Оцим власне шарфом.
Від таких роздумів по спині в мене виступили сироти. Це я, поліціянт, який усе життя ловив убивць, тепер сам планую вбивство. Ба більше, не відчуваю жодних сумнівів і навіть бачу, як штовхаю свіжий труп Кацмана у крижану воду, де він разом із брилами льоду понесеться кудись далі і, можливо, впаде разом із Гориню в Прип’ять.
Хотілося, щоб у мене бодай затремтіли руки, чи від хвилювання пришвидшилося дихання, але я відчував тільки легкий неспокій і холодок за коміром. Що ж я, в біса, за чудовисько? Невже і справді здатний холоднокровно вбити людину? Невже так сильно мене змінила війна? Але ж стріляти там доводилось тільки кудись убік ворога, у невідомість. Я жодного разу не зіткнувся з ворожим солдатом лице в лице.
Кацман чекав мене, стоячи на ґанку. У роті мав затиснену безкровними губами цигарку. Руки сховав у кишені пальта (може, в нього також там зброя?). З-під широкого переднього краю капелюха, що наліз йому глибоко на лоба, виблискували скельця окулярів.
Погода була похмурою, сонце сьогодні жодного разу не визирнуло з-за свинцевого купола. Здавалось, от‑от почне падати сніг.
Ми рушили уздовж берега й кілька хвилин мовчали. Просуватися вузькою протоптаною у снігу стежкою було незручно. Комусь доводилось іти спереду, а комусь — позаду. Я подумав, що це полегшить мою справу. Можна пропустити Кацмана вперед і вистрілити йому в потилицю. Або накинути йому на шию свій смертоносний шарф.
Утім, ледве за сотню метрів від санаторію фотограф зупинився й пильно глянув на мене. Стежка в цьому місці була ширшою, і ми йшли в цей момент пліч-о-пліч.
— Кацман хоче приєднатися до ґешефту, — заявив він.
Я глибоко й полегшено зітхнув. Он воно що! Цей чоловік хоче торгувати вином, а я вже готовий був його порішити.
— Справи йдуть погано. Важко говорити про якусь співпрацю, — слова мої звучали неправдиво радісно.
Чоловік перекотив цигарку з одного краю рота в інший. Стовпець попелу обвалився з недопалка й упав на сніг перед його ногами.
— Більшовики відступають. Це погано? — раптом проговорив той.
Усю полегшу з моєї душі, як рукою зняло. Я затиснув у кишені руків’я браунінга. Кацман, схоже, помітив цей рух.
— Облиште, добродію, — сказав він. — Вбивати Кацмана нерозумно. Та й потреби такої немає. Краще вислухайте, що він пропонує…
І Кацман запропонував вивідувати для мене все, що потрібно: розміщення більшовицьких військ, кількість коней та артилерії, місце розташування штабів та складів. Словом, те, що він і так часто дізнавався, коли торгував порнографією. Тільки той, хто платив би за такі відомості, йому раніше не траплявся. Аж до часу, коли Кацман в цьому санаторії зустрів мене.
ebooksa