Я нерішуче запротестував:
— Краще зупинитись просто неба. Нам не можна потрапляти на очі навіть селянам.
Кацман відмахнувся.
— Селянин зараз такий збідований, що за рубля мовчатиме, як риба. А за два радше скаже, що бачив пророка Іллю, ніж двох підозрілих подорожніх.
Я не мав сил на суперечку. Кості нестерпно боліли, а шлунок звело від голоду. У такі миті, як ніколи, я відчував, що вже добряче немолодий. До горла підкочувалась лють і якась дивна образа — почуття мені досі незнане. Образа на Бога, на світ довкола і на себе самого. Наче і справді когось можна було звинуватити в тому, що мені вже не двадцять, не тридцять і навіть не сорок.
Ми зупинились на чималій відстані від хати, прив’язали коня до кривої, але квітучої яблуні, й обережним кроком рушили на подвір’я, оточене плетеним тином. Про всяк випадок не заходили через хвіртку, а, переступивши через цю невисоку огорожу, підкралися до вікна з протилежної сторони, де стояла похилена дощата клуня. Вікно було темне, і роздивитися будь-що всередині ми не змогли. Зате добре почули звуки, що долинали звідти: ритмічне жіноче зойкання й поскрипування лежанки.
Обличчя Кацмана розтягнулося в іронічній посмішці.
— Природа бере своє навіть під час війни, — прошепотів він. — Треба почекати…
Та вже за мить усе змінилося. До нас долинув звук ляпасу, потім ще одного, й жінка заридала.
— Вот так, сучка! Вот так!.. — гаркнув хтось і по-бичачому заревів.
Усе врешті стихло. Чулося тільки схлипування і ранішній спів жайворонка десь над головою.
Ми перезирнулись. Усмішка стерлась з обличчя Кацмана, а сам він побілів, наче яма з вапном. Те, що ми вважали звуками розкошів, насправді виявилось зойками болю. І як тепер вчинити? Піти геть? Чи увірватися всередину й провчити грубіяна?
Кацман, схоже, схилявся до першого — повернутися до нашої клячі і продовжити мандри попри втому. Чоловік навіть відступив на крок від вікна. Мені ж хотілося бодай зазирнути до цієї хати й переконатися, що бідолаха жива.
Ми, може, і далі вагалися б, але за дерев’яною стіною почулися важкі кроки. Після цього вхідні двері відхилились і на поріг, пригнувши голову, вийшов кремезний тип у розхристаній сорочці й широких кавалерійських штанах. Волосся на голові було скуйовджене, а на широкій мармизі з потужною нижньою щелепою сірів густий заріст. Тип стояв босоніж. Мабуть, хотів лише вийти «до вітру» й після цього знову повернутися в хату.
Зволікати було годі. Ми з Кацманом за кілька кроків опинились навпроти нього. Забачивши нас, незнайомець вибалушив очі від здивування, а потім інстинктивно потягнувся до пояса, де, схоже, зазвичай у нього висіла кобура зі зброєю. Проте цього разу її там не було. Зате я вихопив з кишені свого браунінга й прицілився йому в лоба.
— Пішов назад у хату, — наказав йому.
Варто сказати, що перебування в одному санаторії з російським полковником не минуло для мене дарма. Я таки добре вивчив російську, хоча й не позбувся акценту, що зраджував у мені галичанина, який усе життя говорив українською, польською та німецькою, а російською тільки вряди-годи читав. Здебільшого москвофільські агітки, коли в цьому була службова необхідність.
Зачувши мій акцент, невідомий скривив презирливу посмішку.
— Хохол, — процідив він. — Треба ж таке… І жид. — Тут він повернув обличчя до мого супутника. — Як поживаєш, Кацмане? Ще продаєш свої прекрасні картинки?
Я здивовано покосився на фотографа. Побачив, що той також витягнув з-за пояса револьвер. Те, що його впізнали, не складало йому ані найменшої приємності.
ebooksa