— Кацману живеться непогано, товаришу комбриг[147]. Дякую, що запитали. А тепер зробіть те, що вам наказали. Марш усередину, — відповів фотограф.
Комбриг підкорився і, задкуючи, зайшов у темні сіни, а звідти — до єдиної кімнати з низькою дерев’яною стелею. Тут, на дерев’яній лежанці, ми побачили перелякану жінку з чималим свіжим синцем на обличчі. Бідолаха до плечей прикривалася старою ковдрою, під якою гостро промальовувались її підтягнуті до грудей коліна.
— Пан, бачу, розуміється на любощах, — сказав я, відчуваючи, як мене переповнює лють.
— У важкі часи коханки мусять бути терплячими, — сказав комбриг, скрививши нову посмішку. — Маруся не тримає на мене зла. Еге ж, моя люба?
Він звернувся до неї, проте жінка не зреагувала. Вона не зводила очей із мене та Кацмана. Точніше, зі зброї в наших руках.
Мені здалося, я лише на секунду втратив пильність, проте комбригу цього вистачило, щоб несподівано схопити мене за праву руку й притиснути до стіни. Мабуть, він розраховував, що зможе вирвати браунінга, проте натомість тільки підставив спину Кацманові. Той, не зволікаючи, вистрілив, і комбриг, сіпнувшись цілим тілом, гучно впав на підлогу.
Жінка заголосила. Фотограф, усе ще тримаючи в руках револьвер, опинився поруч із нею і спочатку спробував заспокоїти, а тоді грубо наказав заткатися. Останнє подіяло.
— На біса було стріляти? — нервово випалив я, дивлячись не мертвого червоноармійця, під яким потроху розросталася темна пляма крові. — А що, як постріл почули?
— У Кацмана не було вибору… — кволо виправдовувався той.
— Був, чорт забирай! Просто вдарити по голові!
— Це не голова, а масивний казан! По ній хоч кувалдою гати…
Я важко зітхнув. Кацман мав рацію: знерухомити цього здорованя було б украй важко. І якщо вже бути відвертим, то постріл урятував нас обох.
— Що робити з трупом? — промовив хриплим голосом фотограф. — Лишимо тут?
Я категорично заперечив і вказав на жінку:
— Коли сюди навідаються червоні, її повісять.
Мов на підтвердження цих слів, Маруся схлипнула. Я вперше придивився до неї уважніше. Молода, трохи за двадцять. Вродлива.
— Де твій чоловік? — запитав у неї.
— У війську, — сказала вона здавленим голосом.
Запитувати, в якому саме війську, не хотілося.
— А діти?
ebooksa