Потім ми з батьком поверталися додому. Розвеселений горілкою та балачками за столом, він упівголоса наспівував якусь батярську пісеньку, а я гордо крокував попереду, ніби всі паротяги на залізниці Карла-Людвіґа[150] тягнули й штовхали вантажі сьогодні тільки завдяки мені. Наче інженери й робітники в усій Ґаліції зуміли за сьогодні прокласти кількасот метрів нової колії тільки тому, що я з’їв найсмачнішу у світі канапку.
Знайти в Білій Церкві ескадру виявилось нескладно. Двоє українських офіцерів, яких я зустрів на залізничній станції, одразу вказали мені, де квартирують американські летуни. Аеропланів тут вони ще не бачили. Мені подумалось, що командування, вирішивши заощадити пальне, наказало розібрати літаки й відправити їх сюди потягом. У такому разі ті можуть бути десь неподалік, перетворені на гору деталей і міцно прив’язані до залізничних платформ.
Як я знав, пілоти такого методу транспортування не любили, вважаючи це своєрідним приниженням. Аероплан, мовляв, мусить літати, а не волочитись по землі складений, мов гора брухту. Інженери, зрештою, також цього не схвалювали, слушно побоюючись дефектів і пошкоджень, яких можуть зазнати ці достатньо делікатні машини під час перевезень. Утім, рішення насправді ухвалювали бухгалтери, перед якими в будь-якій армії світу капітулюють найвідважніші генерали.
Офіцери ескадри розмістилися у зґрабному палацику, що до війни, очевидно, належав якому-небудь тутешньому поміщику. Американцям, щоправда, відвели тільки партер. Два горішні поверхи та еркер були або непридатні для квартирування, або ж призначалися для інших потреб.
Крізь густий темний сад, оточений самшитовою огорожею, проглядалися високі освітлені вікна, за якими чувся дружній регіт і звуки фортепіано. Я сповільнив крок і дослухався до цього мирного галасування з деякою заздрістю і здивуванням. Наче серед понурого цвинтаря мені раптом зустрівся гурт ярмаркових музикантів.
Біля входу в будинок мене зустрів набурмосений капрал.
— Я повідомлю про вас панству, — сказав він мені, почувши, що я хочу зайти досередини. — Запитаю, чи пускати.
Владним жестом він вказав на поріг, де я мав би зачекати, доки той повернеться. Я підкорився й відступив на два кроки. Двері переді мною зачинились.
Через хвилину музика урвалась, а голоси затихли. За дверима почулося тупотіння кількох пар ніг у важких військових чоботях і вигуки дивною сумішшю польської, української та англійської:
— Ясна річ, пускати!.. Пускати, чорт забирай!.. Сюди Вістовича, до нас!..
Услід за цим важкі двері розчахнулися, ледь не злетівши з петель, і переді мною постали розчервонілі Фаунтлерой, Корсі та Купер, а за ними я знову побачив постать капрала, що ніяково усміхався, ніби промовляючи «Звідки ж я знав, до ясної холєри, що цей вечірній приблуда — важливий гість?».
Американці втягли мене досередини, де в просторій залі з добряче зачовганою підлогою і важким тютюновим повітрям, серед решток старих шляхетних меблів стояв невеликий стіл без обруса. На ньому тіснилося кілька пляшок з випивкою, відкриті консерви й пуделка з хлібом та печивом. Ще з десяток чоловіків у польській летунській формі перемовлялися між собою англійською, тримаючи в руках чарки й запалені цигарки. Коли ми зайшли, їхні неуважні погляди на хвилину звернулись до мене. Купер по-товариському представив мене, і чоловіки коротко й приязно привіталися.
Це вперше я побачив разом усю ескадрилью, людей, з якими вже понад пів року був пов’язаний невидимими тонкими нитками, що часто-густо здавались мені радше болючими нервами. І не лише через небезпеку для мене самого, але і страх передати їм неправдиву звістку, неточні координати, ненадійні дані, через які ті могли би втрапити в пастку під більшовицькі зенітки.
Якийсь час, перейшовши на німецьку, ми обговорювали нещодавні події, до яких я мав безпосередній стосунок: наліт на Чуднів, знищення російських ангарів у Бердичеві й врешті мій дивовижний порятунок біля Житомира.
Пілотом, який першим почав розстрілювати більшовицьких кавалеристів, як виявилось, був Корсі. Настав і мій час розповісти про свою пригоду з червоним комбригом, якого мій резидент, Кацман, відправив на той світ, а потім товариші вбитого ледь не вигребли його труп з-під лахміття на нашому возі. Американці слухали з непідробним інтересом, час від часу плескаючи мене по плечу й доливаючи в мою склянку бурбону.
За пів години військові теми скінчились. І я, і вони вже добряче наситились війною, тому почали згадувати мирний час. Точніше, згадував переважно Купер, переповідаючи нам, а властиво мені, їхні пригоди в Парижі, де американці чекали на відправлення спершу до Варшави, а відтак до Львова.
— І от сидимо ми за столиком в нашій улюбленій
— Не бреши, я був тверезий, мов скельце! — весело перебив майор.
— Настільки тверезий, що не відрізняв долара від франка і ледь не залишив кельнеру на чай пів свого статку, — не вгавав Купер.
— Кельнерці! — уточнив командир. — Це була кельнерка! Краля, яких мало. Я їй залишив своє серце, не лише гроші. Інформацію треба передавати точно, капітане.
ebooksa