— Померли…
Нова хвиля плачу затрусила її худорлявим тілом.
Я потягнувся до підкладки своєї маринарки, за якою тримав гроші. Намацавши там пачку рублів, витягнув їх і поклав на ковдру.
— Бери й тікай звідси, — сказав жінці. — Цього тобі вистачить на кілька місяців.
Вона звела на мене затуманені сльозами очі.
— Куди тікати?
— Куди-небудь на захід. На Волинь… Там безпечніше ніж тут.
— Але ж наші звідти відступають, — раптом промовила жінка, і від її слів ми з Кацманом заціпеніли.
— Які «наші»? — хриплим голосом запитав я.
— Червона армія… На Волині тепер поляки й петлюрівці. Так кажуть…
Нависла мовчанка, а тоді я знову згадав про мертвого комбрига. На ослоні біля печі лежала його складена шинель і порепані чоботи. Поруч на підлозі валявся зім’ятий листок-агітка. На ній був зображений чоловік у польській піковій шапці-рогатувці, що крокував кудись з мішком на плечах і злодійкувато озирався. Текст українською повідомляв: «Наймит Петлюра продає Україну польським панам. Пани спалили й пограбували Україну. Смерть панам і петлюрівцям!».
Згрібши всі ці речі, я поніс їх назовні й кинув на підводу. За кілька хвилин ми з Кацманом, роззираючись так само злодійкувато, як Петлюра на плакаті, винесли з хати тіло комбрига. Закинувши і його на віз, повернулися до хати, щоби набрати якого-небудь ганчір’я. На щастя, цього добра там було з надлишком.
— Повитирай усюди кров, — сказав я Марусі наостанок.
Вона кивнула.
— І тримай язика за зубами, — додав Кацман. — Ти нас не бачила. Зрозуміло?
Жінка знову відповіла кивком. Мені хотілося запитати її, чи встигла вона вирішити, йти звідси геть чи залишитися? І якщо йти, то куди? Невже до «своїх»? Але для запитань більше не було часу. Треба було вшиватися.
Ми вийшли з хати, залізли на підводу й знову подалися в дорогу. Вранішні сутінки розсіялись, а на сході палахкотіло червоним. Багряний світанок віщував ясний погожий день, радше літній, аніж весняний. За інших умов, навіть попри втому, я милувався би цією ранковою свіжою красою. Але згадка про мертвого комбрига, який лежав на возі за нашими спинами, вкритий горою шмаття, знищувала світлі поривання моєї душі.
Ми з Кацманом виглядали найближчий підхожий лісочок або річку з густим очеретом, де могли би позбутися цього вантажу, але, як на лихо, місцевість була всуціль рівнинна й безліса. Крім того, хотілося від’їхати якнайдалі, аби мертвого командира знайшли якнайпізніше.
Проїхавши так добрих двадцять хвилин широкою польовою дорогою, ми врешті побачили попереду якісь густі чагарі. Вочевидь, зарослі терну впереміш із глодом та ліщиною.
— Викинемо його там, — видихнув Кацман. — Інакше доїдемо з цим сучим сином аж до Житомира.
ebooksa