— Так, сер! — жартівливо виструнчився Купер і одразу ж продовжив:
— Отож сидимо ми. А тут за столиком навпроти вмощується гарно вбраний китаєць і приязно нам усміхається. Ми подумали, це не інакше, як китайський амбасадор! Яка честь, чорт забирай!
І ось наш Корсі (такий самий «тверезий», як і Фаунт) підводиться з чаркою в руці й вигукує мандарину[151]: «Шаньдун[152] мусить належати Китаю! За Шаньдун!».
Усю привітність нашого незнайомця наче хвилею знесло. Він підхопився на ноги, випрямився, ніби його насадили на шпицю, повернувся й рушив до виходу. Ми тієї ж миті кинулись до старшого кельнера, щоб розпитати, чи справді це був амбасадор. А той глянув на нас і відповів: «Авжеж, це був амбасадор. Тільки не Китаю, а Японії…».
Пілоти дружно зареготали.
— «Японії…», — повторив Купер, згинаючись навпіл від сміху, — отак витягнув свої французькі губки під маленькими щурячими вусиками й сказав
Я і сам зареготав, добре уявивши цього француза й спантеличення хлопців. Спазми веселощів до болю стиснули мені ребра, мовби тіло встигло забути, як треба реагувати на такі емоції. Останні пів року воно знало тільки відчуття небезпеки, страх і тваринну радість від успіху.
Я пив алкоголь, який мені щедро наливали в чарку, і випив, здавалось, більше ніж будь-коли. Хотілося вжертись до непритомності, але випивка тільки обпалювала горло, ніяк не діючи на свідомість.
Під ранок ми з Купером вийшли з палацу і, стоячи посеред напівтемного саду, дивились, як на обрії займалася ранкова зоря.
— Я полюбити цю семлю, — раптом промовив він.
До мене не відразу дійшло, що американець намагався говорити українською.
— Цю вашу семлю… — уточнив він. — Україну.
І, не дочекавшись від мене відповіді, додав уже звичною німецькою:
— Сподіваюся, більшовики вже ніколи сюди не повернуться.
VII
Волинь
липень 1920 року
Ніколи раніше я не чув стільки молитов, промовлених уголос, як того літа. Одні промовлялися слабкими голосами, що потроху ставали шепотінням. Інші — зривалися криком, надламуючись на найвищих нотах. Вони по-різному інтонувалися і звучали різними мовами: українською, гебрейською, польською, німецькою, російською.
Слова із цих молитов, хоч половину з них я не розумів, подовгу стояли у моїх вухах навіть серед нічної тиші, а обличчя тих, хто молився, — перед очима, попри те, що втома знерухомлювала тіло, а близький сон обіцяв полегшу.
Молилися старці, жінки, діти й навіть дужі чоловіки. Зводячи погляд угору або закриваючи обличчя долонями. Молилися, коли армії залишали їхню територію і коли займали її.
ebooksa