Нараз пригадалася їй її праця, і мов камінь упав їй з серця. Вона піднялася з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіплялися були до неї, і відітхнула легше. Нагадавши це, немов віджила.
Що вона могла забути свою працю!
Адже в ній спочивав її світ, ожидало її якесь щастя! І вперше відчула те цілковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберігає для нього вже нічого більше. Так, праця не обманила ще нікого, бодай того ні, хто шукав в ній відради і шукав більше, чим буденного щастя…
XVI
Було це з кінцем грудня і між четвертою і п"ятою годиною по обіді.
Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снігу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим льотом у воздусі. Вони клубили ся, розліталися і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устелялися білим пухом…
Наталка придивлялася завірюсі з задумою.
З її вікна було видко в далечині одну часть міського парку. Він тягнувся далеко і становив великанську картину, котра пишалася кожної пори року іншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступно, сповитий в білявих мряках, мов у заклятім сні.
А нині! Хто би відважився нині заглянути в його глибінь, підслухати, як перешіптуються старі великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галуззя і стане вгинати їх корони! Він божеволіє довгими, пустими алеями, глузує собі з них і свище…
Вона пішла би.
Для неї має кожна борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися примані такого вихору і висунулася тайком надвір, щоб «летіти». Вітер грав її волоссям, розвіявши його буйно, і бив ним в лице і плечі. А вона, дрібна, мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними, мов крилами, сміялася голосним сміхом, викликуючи раз по раз:
– Бабуню! Я лечу, лечу, лечу!..
– Дурненька, – ніби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге, неподатливе її волосся. – Ти, певно, хотіла, щоби тебе кудись вітер поніс і щоб собі головку розбила!
– Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь і держалася б сильно, сильно. Я хотіла би літати, бабуню…
– Лиш пташки літають, а ти не пташка!
– Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!
– Я казала, донько, казала!
– Тому й я літала би, бабуню. – І, прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо.
– Куди б я залетіла, бабуню?
– Куди би хотіла.
ebooksa