– А я думала…
– Ви думали! Я сам думав тоді, – казав він, усміхаючись, – значить: в тій хвилині думав, коли говорив це. Однак, Боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могуча струя життя з собою, і кожний рік, ба кожна днина відоб"є на нім своє п"ятно, і він зміняється несвідомо. На властиву квінтесенцію життя приходить чоловік аж з часом. Впрочім, я мав тоді почасти й слушність. Будучність – то як блудне світло. Вона спиняє уживати краси життя, вона – то старість. В погоні за нею роздроблюємо сили і ледве добачуємо те, що нам подає теперішність.
– Це правда, – відповіла вона задумчиво. – Іде головно о те, як, властиво, чоловік заховується супроти життя.
– Так. Від того залежить чимало. Я пересвідчився, що ще наймудріше заховуватися пасивно і дбати передовсім о себе.
Їі очі замиготіли.
– Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода? – промовила з перельотним усміхом.
Він спаленів.
– Чому не бажати і не давати нічого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які-небудь події або об"яви – то нерозумно, і нема нічого поганішого і шкідливішого над передвчасні твори. Вони пригадують каліцтва. Моя філософія дише мужицтвом, – додав опісля глумливо, – не правда?
– Мужицтвом? О, ні – але малодушністю! – відповіла сумно. – Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати! – Ці слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
– Але ж ви чудні!
– Ждати! – перебила вона йому нетерпеливо і мов слідила чимраз далі за якоюсь думкою. – І чому? Ах, ми така низькодумаюча маса, що не вміє одушевлятися! Чи я не казала вже раз цього? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожидания і невільничої податливості запала в нидіння. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості? Чому, чому воно так?
– Не судіть заскоро, – відповів він живо, – тих, що в них не відзивається ще кров будучності. То не є ще ніяка сила й ніякий поступ!
– Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цілі, або що служать лиш партіям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчизні або хоч свому талантові? Але ми – ні! – повторила ще раз гірко, – ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози, як і тих, що не мають в собі тепла!
– Я також; але я маю в собі тепло.
Вона усміхнулася, а відтак задивилася на свої білі тонкі руки.
– І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнатись про це тепло.
Це мало дзвеніти жартівливо, однак його лице змінило нараз свій вигляд, і він усміхнувся нервово-вимушеним сміхом.
Вона дивилася на нього допитливо, майже неспокійно, але не обізвалася.
– Це, бачите, в тім річ, що я заручився…
Мовчанка.
ebooksa