– Опісля випитувався, хто до вас найбільше заходить, чи у вас широка кореспонденція і з ким ви найбільше сходитеся. О, він супроти вас дивно, дивно настроєний, і мені все здається, що ви могли би йому не одно сказати.
Відтак, каже румунка, їй видиться, що він ожениться дуже багато, бо раз сказав їй, що та, що схоче його ім"я носити, мусить мати тридцять тисяч; він крутиться коло якоїсь багачки, польки, але рівночасно обсміває її. Він невірна натура, невірна, мов та собака, вона його ненавидить!
I, обнявши дівчину, притиснула її до себе, мовби проживала з нею цілий час в найбільшій приязні, і пішла. Наталка билася довго з думками, розбираючи ті її слова, а замітка, що він настроєний супроти неї дивно, зворушила її чимало.
Ні, ні, говорив якийсь голос в ній, він її не любив уже. Все те було лиш відгомоном якоїсь гордості і помсти. То лиш вона не могла відвернутися від нього цілком, чувала над ним здалека, в затишку, чувала думками і серцем, не тратила віри в нього і в те, що їй здавалося в нім сильне і непохитне. Деколи зайнялася перед собою за ті думки. Життя таке одностайне (вмовляла в себе), а він пригадує їй, що вона молода; крім того, все те не вадило їй ані в праці, ані в чім іншім. А в те, що він хоче багато женитися і без любові, значить лиш задля грошей, – в те вона не вірила. Він був пристрасний, несправедливий, палкий, непостійний, але до того він нездатний. Він остався про те все в ґрунті той сам Орядин, за котрим не раз так тужила гірко і котрого вона лучче знала, хоч і як віддалився від неї.
А Марко?
Про нього чула дуже зрідка. Оксана не споминала його перед нею майже ніколи, а коли спімнула, то хіба те, що він знаходиться там або деінде і що не має надії вернутися скоро додому. Раз спімнула їй, що він писав між іншим і те, що в вільних хвилинах описує подорожі по всіх досі звиджуваних краях і що це мале діло посвячене комусь. Але кому воно посвячене, Оксана не казала, а вона й не питала. Образ його біднів чимраз більше в її душі, і знайомство з ним здавалося їй тепер лиш якоюсь прегарною мрією…
Вона скінчила писати свою повість, о котрій казала своїм товаришкам, що в неї вложила цілу свою душу і писала її кров"ю свого серця. На ту працю покладала, як казала, всю свою будучність.
Обставини, в яких жила, не були найліпші, і вона проживала не раз гіркі хвилини упокорення. Це була правда, що вона заробляла гроші і голкою, однак що ж було робити? Мешкання мала даром, мала також деякий заробок із своїх учениць, але те все не вистачало на вимоги життя, а хоч вона і жила і одягалася скромно, то зате потребувала грошей і на такі речі, без котрих ніяк не можна обійтися інтелігентному чоловікові.
Одного вечора зібралися в неї її товаришки, і вона читала їм свою повість вголос. Нараз замітила, що малярка плаче. Це вразило її так сильно, що аж поблідла і на хвильку в читанні задержалася. Все те вразило й Оксану.
– Чого ти плачеш, Софіє? – спитала Наталка малярку і видивилася на неї своїми сіяючими, зворушеними очима.
Молода артистка не відповідала.
– Не можеш нам цього сказати? Чи воно тикається праці, чи мене, чи нас обох? Скажи, прошу!
Дівча похитало головою, стиснуло їй щиро руку і присилувало себе до спокою.
– Це нічого, Наталочко, нічого, – казала, – це лиш нерви!
Наталка дивилася на товаришку якусь хвилину допитливим поглядом, і її обгорнули невимовно сумні чуття; однак лиш на хвильку; трохи згодом успокоїлася цілком і читала далі. Чим довше читала, тим більше змінявся вигляд жінок, що нерухомо їй прислухувалися. Вони дивилися на неї так, мовби перед їх очима заходила з нею зміна, мов вона перед їх очима перетворювалася в щось нове, нетикальне…
Вкінці сказали, що вона може з певністю надіятися успіху з цеї праці, пораяли, куди вислати її, додали відваги, збудили надії, додали стільки охоти до життя, що вона того вечора немов віджила і стала такою веселою, якою не була вже давно.
Відославши рукопис, вона числила дні, коли дістане відомість про нього.
Коли на неї налягав сум або різні недостачі і клопоти її обставин пригнітали, мов тягар, її душу, – пригадувала собі відослану працю і мов відчувала, що від неї ллється якесь світло; що вона – «душа» її існування і що все проче тепер в її житті річ побічна. Так, в тій праці спочивала її будучність, крилося її щастя, звідси походило для неї «життя», і вона віддалася якимсь прегарним, пишним надіям, а душа її роз"яснилась, мов від сонця…
XV
Було це пізньою осінню, в рік по смерті Марко, коло десятої години перед полуднем.
ebooksa