Попросить також, щоб дійсно згадував її, коли побачить красу тамошньої природи, коли над ним засіяє зористе небо Індії і він, може, буде глядіти в срібні хвилі Гангу. Він не знає, як її душа бажала краси і зміни, як вона бажала розмахнути хоч однісінький раз свої крила цілком свобідно!
Розкаже йому все, нехай він знає. Нехай знає і те, скільки німих сліз пролила її душа, скільки німих боїв перебула вона, чорних мов ніч, від часу, як померла його дорога мати, а її одніська опікунка. Що їй додає охоти до життя надія, що буде працювати для свого народу пером (він це знає) і не утоне безслідно, як тисячі інших, подібних долею до неї. Відтак спитає, чому невеселий; що, впрочім, вона йому вірить, коли це пише (адже вона йому все вірила!), але що і їй не веселіше. Вона тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуться обставинами, до одностайності, і побивається, і числить дні, котрі минають без повороту, не лишивши по собі їй сліду. Він, певно, вже пійме принаду такого життя. Але вона не хоче жалітися, нехай же і він не жалує її…
За мушлі дякує йому, але чим віддячиться вона йому за його пам"ять?
Роздумуючи так, засіяли різні спогади в її душі з часу, як жила його мати і як пробував тоді дома.
І не знати, чого мучилися обоє (він і вона) часом так погано! Він був гордий і глумливий, а вона холодна супроти нього, хоч не раз серце з жалю їй мліло! Та все вже минуло. В неї скінчилося все скоро і в один спосіб, але з всіх її знайомих товаришів і товаришок остався він їй найвірнішим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув її, розвідувався через других, як живе і чи щаслива, а тим часом ті, що пробували тут з нею… але ні! радше вже не думати й не згадувати всього того, що ранило її душу; то погребала вона вже і не хоче об тім вже ніколи більше думати.
«Що я люблю, люблю вже навіки!» – заговорив в ній нараз якийсь голос, і з тим затремтіло в її душі гаряче почуття щастя.
Він її любить! Це мусить бути правдою, було вже тоді правдою, коли і не снила о тім, коли говорив, прощаючись з нею, що для нього «сонце заходить», а руку стиснув їй, мов кліщами; було вже тоді, коли мучили себе так страшно. Те все була любов.
В її душі спалахнуло оп"ять почуття вдячності і навіть якоїсь гіркої розкоші, але майже в тій самій хвилині стягнула болісно брови. Вона бачить в уяві, як корабель несеться по хвилях, поре їх, а вони товпляться довкола нього, б"ються о нього і мов віддаляються від неї чимраз дальше і дальше, кудись страшенно далеко… А вона тепер уже зовсім сама – тут! її взяв нараз шалений біль, і глухий зойк вирвався з її груді… вона тут!
Опустила знов голову на руки і заплакала тепер гірким, пристрасним плачем, хоч довгі часи не плакала ані раз…
XVIII
Весна. Але не та весна, що пишається вже явно цілим багатством своєї розцвілої краси і свіжою новою зеленню, що в її воздусі мішаються пахощі бозу, і жасмину, і інших незлічимих цвітів, гомонить дзвінкий бренькіт бджіл і лунає веселий спів птахів, гамір життя, в якімсь відновленім блиску; це ще та перша несмілива, напіврозбуджена весна, ще замкнена в собі, котра свою красу, що лиш заповідає лагідним теплим воздухом, а красу її відгадується більше чуттям… Дерева ожидають строю. Земля покривається ніжною зеленню, горобці цвірінькають так галасливо, мовби сварилися, а воздух помимо теплоти перейнятий ще і холодом. Десь-не-десь лисніє проти сонця латочка снігу.
Ранок.
Наталка в городі. Порається там, як щороку і за життя Марко, около зільника. її звичайно прозоро-біле обличчя зарум"янілося, а хустку, яку була закинула на себе, ідучи сюди, відкинула вже давно. Сонце обсипало її ярким світлом, і її волосся здається чистим золотом.
Вкінці втомилася і кинула рискаль[115] від себе; змучилася добре. Але вона любить таку втомляючу фізичну працю, в котрій буває ціле тіло в напруженні; це приводить і зворушений ум до рівноваги. Впрочім, вона здорова і дужа, і таке заняття їй приємне. З руками, сплетеними над головою, приглядалася деревам, чи не розвинуться вже далі? Там недалеко неї находилася арфа еольська, але саме тепер мовчала. Воздух був цілком спокійний. Своїм сумним зітханням пригадувала їй все той вечір, коли Марко від"їжджав і вона прислухалася кожному з його рухів. Ну, раз поверне він уже назавсіди до свого дому і заживе тут, це знає вона.
А що станеться тоді з нею?
На її устах появився прегарний усміх, і гаряча полумінь розлилася по її лиці. Вона не знає що. Впрочім, чого їй журитися вже відтепер? Вона чується такою свобідною і свіжою на силах, бодай тепер, що не хоче ніякими планами заморочувати оцю прегарну хвилину. Слава Богу, що вже настала весна і сніги зникли, а то її переслідувало чуття, що не дочекається її. Правда, зимові дні тягнулися безконечно довго і були переповнені одностайністю і скорботою, вичерпували часто всі її сили, всю її тривкість, а погана якась туга так і пожирала її. Але тепер їй мило і серце повне надії.
Якої?
Ах, вона її не розбирає! Може, тому, що вона останніми часами жила лиш у своїй улюбленій праці, т. є. в писанні, і була майже переконана, що та звісна повість, відослана перед кількома місяцями, тепер прийнята, бо коли би була не придалася, то були би їй вже давно назад відіслали! Взагалі вона цілком спокійна в справі повісті, а переконання, що праця придалася, скрипіло її так в намірах віддатися зовсім праці на тім полі, що це стало вже для неї душею життя.
Здалека долітають до неї звуки дзвонів.
Вони порушують її нині так чудно, мов якесь поздоровлення, мов примана з давно забутих, напівказочних часів, в котрих жилося щасливо і в спокійній пишності. В її серці заворушилася туга за життям любові. Перед її душу стиснулися картини з рідних сторін, бабуня, мати, як зривала їй тоді цвіти, і якісь інші погідні хвилини. О, як бурливо кидалася вона на все, щоби здобути собі якесь щастя. Як відважно пробивала собі путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь досконалішим, щораз вперед і без тривоги перед терпінням!
ebooksa