Царівна (збірник)

– Ая, увійшла. Що з неї буде?..

– Може, візьмуть її старі до себе, Марійка та Івоніка, – обізвалася одна з білоголових. – Тепер будуть мати внука замість сина. Бог не забирає так, аби нічого не лишити натомість.

– Добре сказали ви, кумо! – кликнула одна жінка, розсміявшися.

– Марія прийме її до себе за те, що називала Саву убійником? Най почекає трохи. І звідки приходять старі до того? А ви би, не дай Господи таке, ніби приймили би таку дівчину до хати? Ну, правда, її доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гірша…

– Ніколи не була би я сподівалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Ні одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скінчитися.

– Нещастя риє все в затишку.

– Скільки-то разів розпитували в неї, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як німа.

– Так уже хотіло її горе. З самого початку так хотіло. А тепер най Господу Богу подякує, як житиме. Що гадаєте, – їй вийде оце все на добре? Відай, її милий покличе її за собою. Як її виводила з хати, то її хустка зачепилася за клямку і задержала її, а як відчепила її, то хустка поволіклася за нею, мов хоругва. Ая.

– Так, так. А ви виділи, – спитала білоголова старуха, – як під ним закривавилася подушка, як її мати вдарила й сукою назвала? Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить. Адіть, як світло ясно зазирає на поле. Воно шукає за убійником…

Дехто обглянувся лякливо, дехто перехрестився. Майже всі зітхнули. Слова «Сава» не вимовили вже нічиї уста… Оце, що сталося, було таке страшне, що можна було з розуму зійти. Все розходилися і вертали ті самі і одні питання.

– Відки пішло те нещастя? Чому сталося? Хто мав мати з того користь? У цілій околиці не було ліпшого хлопця, як Михайло, а за дві неділі мав іти назад до війська й був би нікому не стояв на заваді!

Думки не вспокоювалися.

Мов наглим вистрілом розпорошені, не держалися у зв"язі, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на відміну то коло смутної хати, то коло «сусіднього» лісу.

Там то все те сталося.

Але воно все вийде наверх. Бог не стерпить такого. Він добрий.

Ліс чорнівся неприязно з темряви осінньої ночі, що надходила проти глухої стернини, і, закутуючися чимраз більше в густу темряву, мов радувався порожнечею запустілих піль.

XXI

Другого дня над"їхала комісія. Два судові урядники і один лікар. Оглянули мертвого і сконстатували скритоубивство.

Вистріл – толкували – був уцілений цілком зблизька. Більш-менш так: зрубував схилений кілля, а убійця стрілив до нього ззаду, цілком зблизька. Куля застрягла глибоко в легенях, одначе наколи б був мав зараз поміч, міг би бути врятований, а так загиб через утрату крові. Очевидно, волікся якийсь кусень від нещасного місця, кликав, може, й помочі, але що ніхто не з"являвся, повалився й загинув.

Івоніка сидів під час слідства, як камінь, коло мертвого. Ні одна сльоза не заблисла в його очах. Всі присутні говорили про незнайомого убивцю, проклинали найтяжчими словами, ба здавалося, були б його на кусні роздерли, особливо жінки, лише він один не мав для нього слова. Він і не наставав на те, щоб його віднайти. Здавалося, рішився нараз повірити все якійсь незнаній, невидимій власті, нехай би вона все вела, розсліджувала і засуджувала. Він хотів свої руки умити від тої гіркої справи…