Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був… у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
– Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… Її тато – його вуйко…
– Старий – то шибеник і злодій! – гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
– Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде тоді, не міг бути з братом у лісі».
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як Бог захоче…
– Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути… – остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати – не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з"явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…
Всіх погляди звернули нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові – та зараз відійшов.