Царівна (збірник)

Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.

Івоніка збив долоні з дикої розпуки.

– Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! – кликнув із несказанним жалем. – Якби ви були завернулися!

– Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, Господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! – обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.

– Видко, вже так Бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! – пояснив поважно Онуфрій Лопата. – До чого здався б убійник?

– Коби я була знала, що там діється, – обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою, – я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала. А так я думала, що то побережник б"є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой Господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!

Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.

– Я мав лише сон, – замітив він, – але я б хотів його розказати.

Дозволили.

– Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, для котрого він, Михайло, був завсіди добрий і щирий. «Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні, – ніби оповідав мені, – і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. «Замовк би ти на ціле життя твоє, – лаяв мене, – та й таки не відтвориш більше рота». Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!» Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.

Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.

Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжке… Лише цяпинка, а одне ім"я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.

Ціла любов для вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої[253], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.

Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.

Дарма, що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть… Він учепився одного й держався того ціпко.

Все дав Бог. Його судьба була така.

Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.

– Він дуріє! – прошепотів старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.

– Хто б не здурів? – відповіла вона простодушно.

Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий як крейда і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна… Перелякано приступив до хлопця.