По раз перший від смерті сина вибухнув Івоніка здавленим хлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни.
Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини!
Лікар і судді звернули увагу на голову й не добачили одного.
Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.
Він побілів мов смерть… і, колибаючися, віддалився набік.
За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції[255]. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе… замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом… два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця – відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.
Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.
Саву взяли між себе жандарми.
Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства.
Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз, – коли, вдарений кольбою[256], мов переломлений упав до землі, – крикнув, як передше, жалісно:
– Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?
Його поволокли до міста.
Мати кричала дикими голосами, рвала волосся і кидалася бігцем за ним, – та люди, що не відступали від неї, вдержали її. Івоніка станув каменем на порозі і, не отворивши уст ні до одного слова, водив за ними непритомним поглядом. По хвилі похилилась набік його голова й задрижала. Побачив, як один із жандармів ударив хлопця знов по плечах, і з його грудей вирвався звук благальний, захриплий звук, що мав означати: «Не бийте його!!»
Відтак, заривши пальці мовчки в волосся, поплентався не своїм кроком до хати.
Там жінка вдруге зомліла.
Судді лагодилися до від"їзду. Івоніка лежав у їх ногах.
Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.
– Завтра, як лиш зазоріє… як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі…
Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна.
Се ж не було можливо. Було цілком неможливо. Не
ebooksa