Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.

Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах… Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого б могла була обпертися.

Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала…

Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.

– Ади, яка стала!

– Та й за одну ніч…

– Ей Боже!..

Оберталася поволі й автоматично й рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно, – загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.

– Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! – прошептала Докія старусі до вуха. – Не пам"ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі, та й як тінь снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, то таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще… не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. «А ти, сяка-така, – кричала, – що ти наробила?» Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та як скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику…

– Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! – відказала, погрожуючи, старуха.

– Що вам в голові? – відперла Докія. – Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна й сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб"є його сама, як його не покарають.

– Ей, Боженьку добрий!

– Але, адіть, адіть, що се Марія робить?

Бабуся з сусідками озирнулася.

Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.

– Беріть се, люди добрі! – обізвалася нещасна мати жалісливим голосом. – Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!

І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.

Острим оком слідила Домніка за дарунками. Їй було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в"язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш оказалася потреба.

– Посмертний обід відбудеться у лісі! – оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь «порядному» дісталися в руки дарунки.

– Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу[258], нарізали качок, я привезла з міста п"ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбках дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи, – звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувалася безшелесно між людьми. – Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!