– Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? – гукнула, підносячи безсоромно руку до удару. – Чекай, прийдеш ти мені додому, – та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
– Підеш ти звідси, відьмо?! – гукнув дико на неї громом. – А ні, то уб"ю зараз на місці! – І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
– Засватай її, як ти такий добрий! – просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів до неї… Докія й Петро підняли дівчину й відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі…
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінки із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…
Світло свічок освічувало іздолини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко-широко на полях – тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.
– Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. – викрикувала, збиваючи долонями.
– В землю йде… в темну нічечку йде… не поверне ніколи!.. – відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далі своє.
– Вночі передаю тебе іншому світикові… вночі покидаєш татка твойого!.. – крикнув раз болісно Івоніка.
– Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! – потішала Докія.
– Господь Бог так дав! Господь Бог так зарядив! – притакував старий Василь по-п"яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам"я сумного батька.
– Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! – потішав третій.
– Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а наостанку й ми до нього підемо! – сказав четвертий.
– Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! – забелькотів Василь.
– Михайлику! Михайлику! що ти робиш твоєму татові? – скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурливим рухом лице.
На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав Євангеліє.
ebooksa