– Минуло… минуло… – повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.
Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово «не плач!», викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей…
Та вона не обзивалася.
Мов справді завмерла за одну ніч…
– Умер, та й з тим і покинув її, – докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.
– Стоїть, якби смерть вступила в неї! – прошептала турботно Докія до сусідки. – Не шкода дівчини? З роду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!
І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях… Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!
Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.
Ніхто, крім Докії, не потішав її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важна, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов"язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана… Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.
– Стань коло мене, доньцю! – прикликала її Докія до себе. – Зараз виноситимуть домовину!
Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.
– Та й ти тут, та й ти тут, суко? – роздався пискливий, неприязний голос за нею. – Марш звідси!
В тій же хвилі дівчина похитнулася й була би упала, коли б Докіїне залізне рам"я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.
– Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! – успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.
Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапно назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.
Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване й короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.
–
Четверо людей винесло уважно із вузьких хорім[259] домовину й уклало її на віз.
– Мене ще забув ти,
Її мати метнулася до неї.
ebooksa