Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

Місяць освічував із звіздами цвинтар, свічки погасли. Поділеними громадками вертали люди додому.

– Тепер уже сам буде ночувати! – обізвалася Докія до білоголової старухи, що перемінилася мов у воскову постать у місячному сяєві та лиш очима світила. – Перед двома днями ночував іще в бурдею зі своїми воликами…

– Ая! Та й худоба відчує, що його нема! Гадаєте – ні?

– Чому ні! Вона рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе. Відтак і не хоче їсти зразу з чужої руки. Не дай, Господи, нещастя!

– Спершу їхав син на возі, його спрятали в землю, а тепер їдуть самі додому, як сироти. А почорніли обоє, як та земля, що в неї уклали свою дитину. Чи не вертають у хату, як у порожній вулій?

Так перемовлялася Докія з бабусею і іншими людьми, що вертали додому. Більша половина зрівнялася з фірою, що везла осиротілих родичів. Тепер прямували всі в «сусідній» ліс, де мали подати поминальний обід. Панотець поїхав наперед, бо мав ще передягнутися.

– Він буде їм у перших днях з"являтися. Воно все так, як чоловік помре раптом, а ще до того без світла! Підете на обід?

– Не знаю! – відповіла Докія. – Погляну ще додому та за Анною. Із нею осталася Онуфріїха Лопати.

– Відколи я на світі, ще не обідала на поминках у лісі, та ще до того коло півночі!! – сказала поважно старуха. – А мені вже далі 85 літ. Се ледве перший раз мені таке лучається!

– Таке-бо і лучається хіба раз на триста років! – почувся нараз голос Петра, що виринув при боку сестри.

– Там сьогодні хрест забили. Най покійний знає, де згубив свою душу, як пройде колись лісом, а живі нехай знають, де змовити за його душу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, Господи Боже, ти вже знаєш, що робиш!

Вийшли на поле, й у препишному місячному сяєві указався їм виразно «сусідній» ліс, бурдей і все, що їх окружає. Небо зносилося лагідною глибиною над землею, а зорі дрібніли сріблом, немов усміхалися. Над лісами здіймалася синьо-прозора імла.

– Старі не поїхали до лісу, поїхали додому! Сьогодні буде бурдей уперше сам стояти, відколи він на оцьому полі! – обізвався один із гурту.

– Вони будуть дома випрятувати[260] та межи собою душу поминати. Геть ослабли! – сказала білоголова старуха, відтак додала: – Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

– А всі очі огняні! Се свічки, ліхтарні та й смолоскипи, що освічують столи! Здалеку виглядають, як огневі кулі! Хто був би гадав, що в тім лісі скоїться…

– Вже я до нього кроком не поступлю, хоч би навіть знала, що замерзну! – промовила старуха.

– А я й по гриби туди не піду, хоч би навіть знала, що ніколи грибка й у рот не візьму! – завела й собі одна молодиця. – Не дай, Господи!

– Та люди туди й ніколи-таки не заходили! – об"ясняла Докія.

– Хіба по дрівця опівночі, як бабка… – пошуткував Петро. – В іншому лісі чоловік і такої пропасниці не дістав би, як в оцім сьогодні Сава. В ньому мусить щось нечисте снуватися, мусить чоловікові по разові розум відбирати! Бог зна, що тому тої ночі в голові прокинулося, що огрішив так тяжко душу, навіки…

– Покійному була, мабуть, там смерть призначена! – сповіщала бабуся. – Марійка казала, що він усе в тім лісі любувався! Все його туди тягнуло! Але чого убійник хотів від нього?