Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
– Жандарми йдуть! – зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано надходили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…
– Івоніка дома? – закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті й за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
–
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
– Чий се голос? – спитала, дзвонячи зубами.
– Таже
– Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвиля неначе задуми, а потім:
– Мій голос старий!
– Ви жандар?
– Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
– Вона пуста, як спорохнявіле дерево, – відповіла, – а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
– А Івоніка де?