– На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
– Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… – почувся наново голос.
Хвиля задуми й вагання.
– То… увійдіть у хату…
– Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи Боже, що за заметільниця!..
Хвиля ожидания зсередини.
–
– То ви жандар? – спитала знов.
– Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати Богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
– Не заводіть, Марійко! Се вже нічого не поможе! Так мало бути, й так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене Бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
– Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
– Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте!
– Михайло!! – крикнула вона переражаючим голосом.
–
– Михайле! – крикнула знов Марія й почала товкти головою до стіни.
– Не заводіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу!
– Хто се був, хто се був? – скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…
– Нехай вже вам Господь Бог його ім"я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не мав спокою. Бувайте здорові!