– Ні, – відказує Тетяна і зривається з постелі на рівні ноги.
– Що то шумить, мамо? – питає.
– Це ж наша ріка, донько.
– Ріка?
– Так. Над котрою наш млин і наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Він все стереже тебе. А в твоєї матері лиш ти одна на світі. Спи…
– Я йду, мамо, я йду, – відказує Тетяна спішно і вже стоїть на рівних ногах перед матір’ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. – Я йду.
Мати жахається її, майже умліває з жалю-остраху.
– Куди йдеш, рибчино? – питає лагідно півголосом і бере так само обережно руку доньки межи свої долоні.
– Цвіту папороті шукати, – відказує дівчина спішно. – Буду все знати – казав Гриць – все. Я йду, мамо…
Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блідого змарнілого лиця.
– Не йди тепер, донько, ніччю, – втихомирює, давлячися сльозами, – тепер північ. Підеш завтра.
– Завтра не північ, – відказує Тетяна і зараз, мов опам’яталася, сідає слухняно коло матері.
– Завтра не північ, донько. Завтра неділя.
– Неділя. Так, так, неділя, – підхоплює Тетяна і додає, надумуючись, півголосом: – Мавра казала:
– В неділю рано, – підхоплює собі мати і потверджує: – В неділю рано підеш. Обидві підемо Господу помолитися.
– Цвіту шукати, – прокидається знов Тетяна неспокійно і шукає блудними очима за чимось у хаті.
– Цвіту шукати, – повторює спокійно півголосом мати і обіймає і тулить хору доньку до себе, коли тим часом її очі заливаються слізьми. – Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! – утихомирює її і гладить і тулить до грудей, мов малу дитину.
– Все буду знати, – каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. – Все… бу-ду зна-ти.
– Все будеш знати, – відказує мати так само півголосом.
– А як