– І що йому зробиш?
– А
Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:
– Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
–
– А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
– Він мене не візьме.
– Пропало твоє щастя… пропала твоя доля, – почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.
– Ов-ва!! – відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати…
Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.
– Прийди за два дні знов, – кликнула. – Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов…
Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей…
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п’ястуком в голову. «Се він, отже, той Гриць, царевич мій – він! Він, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой Господи, – забідкалася. – Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він! Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остерегла».
– Тетяно, серце моє! – простогнала вголос. – Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? – говорила далі. – Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала… а тепер… – із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, – буду молити. – Не губи Тетяни.
Може, послухає.
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:
«Я тут!» – а все без упину, все гарячково, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі – Господь є.
В лісі добре.