Царівна (збірник)

– Ти одна в мене була, – відповіла мати. – Одна на всім світі…

– Мамо!!

Дубиха не відповіла більше…

Тетяна впала на коліна перед нею… сповідалася…

. . . .

Годину пізніше Тетяна знов у лісі.

Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. «Мавро!! – товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. – Мавро!!» Аж і опинилася.

Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.

– Доньцю, – каже, – доньцю, яка в вас пригода?

– Мавро! – лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.

В очах старої щось лиховісно блисло.

– Він? – спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.

– Бере другу. Зрадив мене! – вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.

– Бачиш? А ти гадала, донько, – обізвалася Мавра, – що він буде тебе завше любити?

– О Мавро! – визойкнула Тетяна. – Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер…

Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини.

– Та-ак? – цідить злобно. – Голубив, цілував?

– Голубив, цілував… ще останній раз з коня, по тучі… о… так щиро…

– По тучі? – дивується стара. – То він? – І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: – Боже, Боже!! – а потім, спам’ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: – То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?

– О, о, о! Мавро! – простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: – Я збожеволію!

– Ні, доньцю, не збожеволієш, – успокоювала Мавра, – і я не збожеволіла. Ади, – тягнула спокійно, – як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! – аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. – Не здурієш.