В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і Господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: «Господи, зціли, Господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає…
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері:
– Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе – і бачить – у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла…
– Іди з Богом, доньцю, до Маври, з Богом і вертай, – виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила…
– Господи, зціли, Господи, скріпи – від смерті сохрани… – прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.
– Правда, Мавро? – було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі грали, пірвалися.
– Правда, доньцю, правда, – відказує Мавра, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. – З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. – І говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. – Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. «Хлопцеві дві любити можна», – каже. І він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду – мусить уступити. І що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів – то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше.
Тетяна не відповідала.
Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заєдно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: «Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!» – вона, не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала…
Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серці – і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, що щось мусить
Відтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Ні, Гриць не винен. Її серце каже, що Гриць не винен.
Але скоро, скоро треба… іти… скоро… щоб не було пізно… і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу…
Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» – питала себе сумно. І їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі… Що ще
Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала – мала; се перший раз в житті – грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе – воно повторилося… Від кого потяглося те лихо? – питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам
Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе – і вийшла.
Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.
Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої гори і яром, з шумлячим потоком – і ніби зумисне перед її хатиною – станув.
Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.