Царівна (збірник)

– Хочу провести вас додому, – сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, – щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. A propos[55] того, – додав опісля побіжно, – чи ви дійсно хочете за нього йти?

– Не «хочу», тільки мушу.

– І що ж це значить: «мушу»?

Я відповіла йому щось про «обставини, зависимість, сирітство» і т. п.

– Е, що там! – відповів. – Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так., що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! – І засміявся до власних слів.

В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудно болючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від нього.

– Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що, вийшовши за Лордена, стала би й їм не раз в пригоді, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услів"ями ждати на щось добре в жоден спосіб не можу. Я вже таки піду за нього!

Він знов розсміявся.

– Так, – говорив, – піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина, ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.

Я усміхнулася іронічно.

– Думаєте, що справді так, пане Орядин?

– Вірю в свої слова, панно Верковичівна!

– А що ви зробили би на моїм місці?

– Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?

– Ні! І мови об тім нема!

– Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають консеквенцією, багато характеру, а замало…

– Розуму? – докінчила я.

– Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перейнятих часах!

– Так що ж мені робити?

– Не слухати завсіди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!