– Отже, зрікаєтеся щастя?
– Якого, пане Орядин? Того, щоби була на дальше тягарем родини?
– Ах, ви не хочете мене розуміти!
– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, наприклад, ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.
– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро, майже з переляком.
– О ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.
– Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. – Опісля додав: – Не писав, бо був завсіди дуже зайнятий, мав стільки грубих клопотів і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до «соціалістів» на службу. – Тут і розсміявся. – Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить, маєток його дістався мені у самий відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця – виходити за такого. Загинете!
– Не велика шкода!
– Ну, шкода, шкода! – повторював нетерпеливо. – Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!
Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…
Так то все було.
Все буває інакше, ніж собі чоловік уявить. «Ідеалізуючий простір» творить те, що любиться так часто якийсь «фантом», не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глибини.
Саме так ведеться мені з Орядином. Дивлюся тепер на нього цілком іншими очима і не знаю, чи моя уява віддалялася від нього і любила щось цілком інше, чи він змінився справді так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй пам"яті.
Я втомлена і знеохочена.
Він каже розручитися з Лорденом. Думки стати жінкою Лордена я зовсім не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нічого ясного, нічого, що носило б характер рішучості в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла, чи добра – не знаю. Поринаю думками бог зна куди і не маю спокою.
Саме тепер рада би я знати (це смішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його істоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того, а часом мені це таке байдуже!
Оногди спімнула я Зоні, що він змінився, а вона заперечила це. Казала, що він лиш «виробився», значить «дозрів», з усіма своїми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те «щось» виступає в нім слабше, як давніше, щось, що я у всіх людей люблю і що мене так сильно прив"язало до нього. Якась тонкість чи чистота…
Супроти мене він не раз аж покірний, і мені здається, що та покора обгортає його мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тоді, як відбулася «буча»). А мене болить, коли він кориться хоч би й мимовільно. Ненавиджу це чуття, а тоді, коли кориться, ненавиджу й його.
ebooksa