Я виходжу з ангару й пірнаю в траву. До потрібного будинку недалеко, он тією доріжкою тягли Керстін. Маю надію, вона ще жива. Ось стіна, тепла, нагрілася за день. У фундаменті віконця. Там підвал, там темно і вогко. Одне віконце розбите, я пірнаю туди й падаю на цементну підлогу. Десь накрапає вода. Чути чиїсь кроки зверху, голоси… Я мушу йти, я повинна шукати. Я добре бачу в темряві, тут, власне, не так і темно, тільки порожньо. Де вони всі можуть бути?
Хтось спускається сходами. Я притискаюся до стіни. Я вже була в якомусь підвалі, і хтось так само спускався сходами… Я тихо рухаюсь назустріч чоловікові. Він освітлює собі шлях ліхтариком. Мабуть, іншого світла тут немає. Я прослизаю повз нього й крадуся сходами нагору. Коридор слабко світиться за дверима. Порожньо. Я прямую вперед, де чутно голоси. Якийсь чоловік кидається на мене з-за рогу, я вганяю ножа йому в груди, він зсувається на підлогу. Я вже все це бачила. Так уже було.
Я втягую тіло до кімнати. Тут якісь монітори, кнопки… Усе одно. Я ріжу дроти й виколупую кнопки з гнізд. Полагодити зможуть не відразу. У сусідній кімнаті розмовляють чоловіки. Мені нема коли до них дослухатися. Я шукаю, куди поділи Керстін. Я нікому не дозволю кривдити мою кузину.
Я піднімаюся сходами на другий поверх. Ось двері, ще одні, болісний стогін, і я знаю, хто стогне. Я відчиняю двері й заходжу. Усе дуже просто. Керстін припнута наручниками до якогось розп"яття, не додивитися, чоловік стоїть до мене спиною і ввійшов у раж, лупцюючи її канчуком. Я зачиняю двері, він обертається. Я знаю його. Наші очі зустрічаються, і крик завмирає разом із його серцем. Я казала, що вирву тобі серце? Я знала, що зроблю це.
Тіло Курта Монтої впало на підлогу, кров тече під стіну. Я похапцем відмикаю наручники, якими прикуто Керстін. Зап"ястки її порізані, обличчя закривавлене, та рани поверхові. Одяг перетворився на лахміття, рубці на тілі жахливі, пластичної операції не уникнути — потім. Потім.
— Торі…
Світ перестав видзвонювати мені у скронях. Я без сил опускаюся на підлогу.
— Торі, ти мене чуєш?
Я чую, але я так утомилася, так страшенно втомилася! Моє тіло мало придатне для таких подвигів, а Сонячний Кіт використовує його, як сам собі хоче. Але тепер я — це знову я.
— Я більше не можу, Керстін.
— Можеш. Слухай мене уважно, — вона намагається стулити докупи свій одяг. — Здається, ми розкрили найбільший у світі заколот. Знаєш, що розповів мені Курт? Виявляється, більшість терористів працюють саме на міжнародну спецслужбу на кшталт Інтерполу. Це
— Знаєш, у мене були підозри щодо цього.
— То в тебе фантазія працює краще, ніж у мене. Я не розумію, як така організація могла працювати непомітно для інших, так би мовити, колег? Хоча якраз це, мабуть, і не дивно. Усі спецслужби безупинно гризуться між собою через фінансування і повноваження. Хтозна, хто має стосунок до тієї організації. Може, мій батько теж…
— І що тепер?
— Нічого.
Під її поглядом зараз замерз би Атлантичний океан разом з усіма гарячими течіями. Думаю, вона роздратована не на жарт. Вона перевертає тіло Курта і роззброює його.
— Ходімо.
Я підводжуся й рушаю за нею. Залишки її одягу зовсім не прикривають того руйнування, що його завдав Курт. Мабуть, його смерть була надто легкою, та смерть — вона і є смерть. Лежить собі, щеня абортоване, наче й не було його. А от якби хтось потрудився пристрелити його татуся, багато хто лишився б живий. З іншого боку… Годі. Я навіть думати зараз не хочу про уславлену вищу справедливість. Ну не бачу я справедливості в тому, що гинуть діти. Може, я не маю рації, але…
— Ми повинні знайти наших. Курт казав, що вони тут. Він багато розповів мені, бо був упевнений, що вб’є мене. Я багато крові йому попсувала свого часу, а тут така нагода… Нічого, Торі, якось воно буде, не розкисай.
Та я вже ледве йду. Після смерті Курта сили покинули мене й навалилася втома. Болять подряпані руки, кров на руках липка й неприємна. І взагалі.
ebooksa