Дух джунглів

Я з розмаху б’ю його в щелепу, аж рука стерпла. Чорт забирай, я ненавиджу ці розмови! Є один-єдиний закон на світі: вціліти або ні. І мої шанси вціліти суттєво зменшуються, доки за мною буде бігти Ед. Від нього забагато шумових ефектів, і взагалі. Мені потрібен чоловік, який може все.

— Ти вдарила мене!

— Так. І заткнися, коли не хочеш дістати ще.

— Я просто повірити в це не можу — ти мене вдарила!

— Так, ґрінґо. І повір мені, вона абсолютно правильно зробила.

Він підійшов зовсім тихо. Якби не Едові зойки, я б його почула, а так… Швидко ж він відновився!

— Віддай мені пістолет, він для тебе завеликий, — його очі насмішкувато примружені. — Американці дивні, так? Мене це завжди трохи нервувало. Віддай мені зброю.

— Спробуй, забери!

— Чорт, саме цього мені хотілося б уникнути.

— Отож.

— То, може, поговоримо?

— Щось змінилося?

— Так. Тепер я вільний і наші очі перебувають на одному рівні.

Усе б нічого, якби не одна деталь. Я бачу поміж деревами людей у камуфляжній формі. Вони таки наздогнали нас: хтось дуже впертий керує ними, хтось упертий і жорстокий, бо міг би махнути на нас рукою й лишити наші життя на ласку джунглів, ба ні. Купа озброєних молодців. Вони збираються стріляти, тому я падаю на землю й відкочуюсь. Наш колишній полонений робить те саме, підбивши ноги Еда. Кулі просвистіли вище.

— Відповзаймо.

Чіко збирається наказувати?..

— Скільки їх?

— Близько двох десятків.

— Набоїв вистачить.

— Прийдуть іще. На всіх набоїв забракне, даремно витрачатися. Відповзаймо.