Дух джунглів

— Чому ти вважаєш, що тут поклонялись тим потворам? — Ед зовсім скис, та й мені не по собі.

— Про це свідчать, по-перше, барельєфи і залишки скульптур. Потім — ось, погляньте, — розташування каменів: начебто хаотичне, а насправді — підпорядковане канонам Виклику. Розташувавши каміння саме так і не інакше, склавши жертву і промовивши слова Виклику, можна було поспілкуватися з тим, кому поклоняєшся. От тільки я не знаю, кому саме з Прадавніх поклонялися тут.

— Може, всім разом?

— Ні, Торі. Прадавні, згідно з легендами, живуть поодинці. Наприклад, жорстокий культ Ваала — то культ одного з Прадавніх.

— То хто ж із них отаборився тут?

— Я не хочу знати. — Ед підводиться. — Ходімо звідси, тут якось неприємно.

— От страхополох! — Господи, твоя воля, нащо ти створив чоловіків?! — Тут нікого немає, всі давно померли.

— Що ти пропонуєш?

— Трохи оглянути тут усе. Може, знайдемо щось цікавеньке.

— Гаразд. — Луїс підводиться. — Тоді ходімо до храму, може, там буде зрозуміліше. Не бійся, аміґо, тут і справді вже нікого немає.

Ми піднімаємося сходами. Їх тут забагато, але це нічого. Якось мені незатишно, я наче відчуваю чиюсь присутність, хтось хижий і лютий радісно спостерігає, як ми йдемо до нього в гості. Хто б ти не був, ти даремно зловтішаєшся. Мною ти вдавишся!

— Чого тільки не навигадують люди, аби виправдати свою схильність до звірства! Уявляю, як воно тут було, якщо й зараз мороз поза шкірою. То як, Луїсе, вже видно?

— Культ знищили самі інки як занадто жорстокий. І це при тому, що і в їхньому середовищі жорстокість була суспільною нормою. Можете собі уявити, що ж витворяли адепти місцевої знаменитості?

— І що вони витворяли?

— Легенди свідчать, що ритуальні вбивства новонароджених були тут такою самою звичною річчю, як причастя у християнському храмі. Крім того, канібалізм, тортури і статеві збочення набрали таких форм, що терпець братів по розуму урвався, і все тут рознесли дощенту. — Луїс ходить навколо колон, ніби зачарований. — До нас і про інків так мало відомостей дійшло, а це місто взагалі не знане сучасній науці, і це мене дивує…

Так, це досить дивно. Не помітити цих руїн може тільки сліпий. Варто взяти гелікоптер і пролетіти над районом — і все стане видно. Чи ні?.. Будинки дивної форми, зроблені з якогось світлого каменю, вулиці заросли травою й кущами, але де-не-де видно, що вони були вимощені плитами. Цікаво… Це не схоже на традиційну архітектуру інків. Чи я чогось не розумію? Ну звичайно ж, я завжди плутала інків і майя. Майя — то в Мексиці, а тут інше. Але ці дві культури схожі між собою, а от те, що тут… Хай йому чорт! І якось неприємно, їй-богу. Дійсно, що ж це треба було коїти, аби навіть сучасники здригнулися від жаху? Як правило, ми жахаємось злочинів минулого. Так було з полюванням на відьом, середньовічними карами та епохою європейських королів. Сучасники сприймали все те як норму, а ми жахалися. Так було з Голокостом, із Чорнобилем, з Афганістаном та В"єтнамом — коли це стало минулим. А тут інша справа. Вони сучасникам своїм спромоглися залити сала за шкуру! Спритні хлопці з гарною фантазією.

— Кажеш, не відоме науці місто? То тут, можливо, є скарби. Може, чиєсь добро й досі припадає тут пилом?

Луїс дивиться на мене з жалем. Бідолаха, так переймається наукою! Але все має своє практичне значення. Я хочу знайти скарб. Не для багатства, ні, в мене досить грошей, щоб задовольняти свої забаганки. Але сам факт, розумієте? Скарб, що пролежав у землі сотні років, чиїсь руки торкались його, чийомусь серцю були дорогі шматочки золота, срібла, коштовні камінці… Ті руки давно зітліли, а я можу доторкнутись до речей, яких вони торкалися. Можна навіть зняти відбитки пальців і ввести в картотеку поліції. Цікаво, чи збігатимуться вони з якимись відбитками сучасників, чи й правда, що то неповторний рисунок?.. Коротше, скарб для мене категорія естетична, а не матеріальна. Та не пояснювати ж цього Луїсові? Він усе одно не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє.

— Треба гарненько все оглянути. — Луїс прямує внутрішнім коридором. — Це може забрати якийсь час, але така нагода… Ось вхід до храму.

Отвір темніє, але ми переступаємо межу світла й тіні. Ед бере мене за руку. Не бійся, малий, ніхто тебе не скривдить. Бачиш, тут немає нічого страшного. Просто камінь посеред великої зали і купа каміння, яка була колись скульптурою. Вочевидь, руйнівники були неймовірно люті, коли не лишили ідола стояти, а потрудилися розгатити на друзки. Щось я чула про культ Прадавніх, десь читала… Але де? Крутиться в голові, та не згадаю. Ну то й чорт із ним. Он сходи, що ведуть униз. Поки день, треба глянути, що там.