Дух джунглів

— Я маю ліхтар. — Луїс нахиляється до наплічника. — Ось, цілий. У вас немає?

— Ні. Гадаєш, там дуже темно?

— Хтозна. Тут більш-менш світло, бо в стінах утворилися проломи, та й отвори для вентиляції є, а як там буде, я не маю жодного уявлення.

— Тоді ходімо зараз, завидна. Я ввечері нізащо туди не полізу.

— Ти боїшся?

— Ні. Просто неприємно.

Я відчуваю, що це місце просоталося злом, якимось страшним і давнім, давнішим за Сонце. І те, що виробляли люди в усі віки, разом узяті, — лише легенька гикавка в порівнянні з тим, що причаїлося тут. Мені чомусь здається, що я чую, як б"ється десь у глибині чиєсь серце. Чи то моє власне?..

— Не йдімо, прошу вас. — Ед стискає мою долоню. — Чесно кажучи, я боюся. Щось тут є таке… неприємне. Ходімо звідси.

— Ні. Коли ще випаде така нагода? — Луїс настроєний рішуче. — Може, там відкриття, яке стане сенсом мого життя і вас також уславить, як лорда Карнарвона уславила Тутанхамонова гробниця? Ходімо.

Ми спускаємося сходами. Вони широкі й не дуже стрімкі, але на них повно кістяків. Я піднімаю з підлоги майстерно зроблений ніж. Це мій перший трофей, я про нього краще помовчу. І цей браслет тобі, красуне, вже давно ні до чого. Кістяк належить жінці, судячи зі стану зубів, молодій. Що ж, смерть не вибирає. Та й надто давно це сталось, аби якось зворушувало мене. Просто гарний золотий браслет, прикрашений камінцями.

— Торі, що ти там шукаєш? — Луїс помітив мій маневр.

— Мені цікаво, до якої раси належали вбиті.

—І що ти скажеш?

— Гадаю, ця молода жінка була аборигенкою, тобто індіанкою.

— А ти сподівалася зустріти тут вікінгів?

— Так було б значно цікавіше.

— Маєш схильність до чорного гумору.

Він аж тепер це каже!

Ми спускаємось дедалі нижче, стає зовсім темно, і Луїс вмикає ліхтарик. Промінь висвітлює кам"яні стіни, купи кістяків на підлозі, якісь предмети, розкидані по кутках. Ед притискає мене до себе, як рятувальне коло. Так у дитинстві він, мабуть, притискав до себе іграшкового ведмедика чи зайчика. Хлопчик виріс, а звичка залишилась. От тільки я не буду твоєю іграшкою, любий. Навіть не сподівайся.

— Прохід веде нижче. — Луїс освітлює сходи, що губляться в глибині. — Ви згодні йти?