Дух джунглів

— Гадаю, це місто будували не інки, ця архітектура абсолютно для них не характерна. — Луїс уважно розглядає колони. — І занепало воно задовго до прибуття конквістадорів. Цікаво, надзвичайно цікаво…

— Звідки ти це знаєш?

— Я викладаю історію та етнографію в Національному університеті — у вільний від пригод час.

Ед мовчки сопе. Він зовсім не в захваті від нашої маленької ескапади. Немає в цих зразкових хлопчиках потягу до авантюр. І цікавитись світом вони можуть тільки згідно з робочою необхідністю.

— Он як! Та знаєш, наука часто сідає маком. Це місто було неприємним, як мінімум. Може, якраз конквістадори його й попорали? То ж були браві хлопці, жадібні до дармового золота й безкарної різанини.

— Ні. — Луїс обмацує барельєфи, як сліпий. — Місто занепало задовго до приходу іспанців. Ось, поглянь. Тут зображення богів, але це не інкська манера і не їхній пантеон. Це якийсь зовсім інший культ.

— Але ж і страхолюдні! Що це таке?

Зображення справді вражають своєю потворністю. Ба, навіть не так. Від них віє якимось злом, набагато більшим, ніж може відчути людина. Так, наче на цих стінах увічнили все найгірше, що тільки могло існувати у Всесвіті. Порожні очі, щупальця, клешні, зміїні жала в ощирених пащах якихось істот, які не могли існувати. Таке можна намалювати тільки добряче нюхнувши кокаїну.

— Чекай, чекай, чікіто… Зараз, ось зараз згадаю… щось таке я чув, чи читав… Ні, не може бути!

— Ми вже тут, значить, може.

— Гадаю, так, але краще було б, якби все це так і лишилось легендою.

Ми сідаємо на сходинки, що ведуть до храму. Що б тут колись не було, його вже немає, і давно. Багато століть тут усе прах і тлін. І десь тут може бути захований скарб, а я не від того, щоб знайти і привласнити щось цікаве й блискуче.

— Давай, Луїсе, просвіти нас.

— Гадаю, ми знайшли останнє місто, де панував культ Прадавніх.

— Що?

— Ну, Тих, хто був до нас.

— До нас було з біса багато всякого. Конкретніше, будь ласка.

— Ой, не хочеться. І щось підказує мені, що треба тікати звідси світ за очі, бо навіть коротке перебування в цьому страшному місці може приректи на вічне прокляття.

— Забобони.

— Не знаю, не знаю… Зрештою, спробую пояснити. Справа в тому, що ці руїни — залишки міста, жителі якого поклонялися Злу. Існують легенди — небагато, але досить і тих, що є, — про Прадавніх, які існували раніше, ніж з"явилися Час і Простір. Це чудовиська, бо вони абсолютно… інші. Вони панували у світі — колись. І легенди стверджують, що вони ще пануватимуть, коли настане їхній час. Знову пануватимуть. А зараз вони просто сплять — уже мільйони років, — але дехто час від часу згадує про них і поклоняється їм, а це зміцнює їх і наближає їхній час. Людство завжди боролося проти них і тих, хто поклоняється їм. Культи Прадавніх завжди відрізнялися страшною жорстокістю. Гадаю, інки знищили це місто задовго до прибуття білих.