— Нічого. Сприймай як належне.
— Вона мене вдарила, пам"ятаєш?
— I добре зробила. Еде, ти ідеаліст, а Торі — жінка практична. Я ледь не помер з переляку тоді.
— Вона б не зробила тобі нічого, просто погрожувала.
— От тут ти помиляєшся. Якби вона так не поспішала, то виконала б свою погрозу. Вона просто неймовірна, вперше зустрічаю таку жінку.
— То вона тобі подобається?
— Так. Маю надію, що вона цього навіть не запідозрить.
— Чому?
— Тому, що вона всього цього чомусь боїться, а свій страх ховає за агресією. Щось сталося з нею колись, щось неприємне, а я не можу цьому зарадити. Вона подобається мені, страшенно, та…
Я маю припинити цю розмову. Мені неприємно, що вони говорять про мене. Тому я кидаю на підлогу камінець і зазираю в приміщення.
— Скоро стемніє, йдіть помийтеся, і я вас перев’яжу.
Вони йдуть, а я сідаю на кам"яне ліжко. Воно тепле й гладеньке, приємне на дотик. Я витираю з нього пил і знов сідаю. Чому я нервую? Не знаю. Це місце якось дивно впливає на мене. 1 тут абсолютна тиша, якої не мало би бути. Я дістаю з наплічника браслет, що знайшла найпершим. Те, що це не інкська робота, навіть я розумію. Інки, як і майя, робили досить потворні речі: що б там не казали археологи, але мій смак не витримує їхньої естетики. І я не вважаю бірюзу й нефрит коштовним камінням, а вони вважали. Словом, наші смаки різняться. Але цей браслет мені подобається — його робив хто завгодно, тільки не інки. Масивна штука, та візерунок і плетиво роблять його візуально легким, а квіти, викладені з гранатів, смарагдів і сапфірів, можуть означати лише одне: ця річ завжди буде моєю, я не продам браслета ні за які гроші.
— Ось твій одяг, устиг висхнути. — Луїс віддає мені клунок. — Ми свій теж трохи попрали. Поїмо?
Я дістаю консерви та крекери. Справді, їсти хочеться пекельно. Скільки нам лишилося дня? Може, година. Маю надію, що їхній одяг теж устигне висхнути, бо Луїс сидить із голим торсом. Я оглядаю рани, дезинфікую і вприскую антибіотики. Їх залишилось мало, а запас мати треба, хтозна, що далі буде.
— То що робитимемо? — Ед вмостився на ліжку й дивиться, як я перев"язую Луїса. — Куди підемо завтра?
— Піднімемось на гору й перейдемо через перевал. — Луїс навіть не сіпається. — Дякую, Торі. Там, далі, мають бути індіанські селища. Візьмемо провідників — і гайда! Скажений Педро тільки плямкне.
— Слушно.
Воно, звичайно, слушно, але в мене є купа запитань. Хто влаштував катастрофу? Хто вбив стюардесу, та й навіщо було такий город городити? Мабуть, я про це ніколи не дізнаюся. Чесно кажучи, зараз це здається мені якимось далеким.
Ніч упала на нас зненацька. Я чую, як Ед вовтузиться, лаючись: йому болять забиті ребра й дається взнаки рана, а я вже така втомлена, що хочу лише одного — спати. Тому я пропускаю момент, коли Луїс обережно цілує мене в скроню. У мене просто немає сили, аби вбити негідника. Нічого, вб"ю завтра.
5
ebooksa