Дух джунглів

— Ти даремно боїшся. Мені час іти, мене вже чекають. Я просто хотіла подякувати тобі.

— За що?!

— Сама знаєш, за що. Не лишайтеся тут до ранку, Торі.

— Куди тобі треба йти? І чому нам не можна тут лишитися? Ми ще хотіли…

— Я йду на очеретяні поля. Я тепер можу піти, мене ніщо не тримає. Нікого з нас. Ви зайшли туди, нічого не взявши, а це означає, що ми всі нарешті можемо піти. А ви не лишайтеся тут.

— Та-Іньї, чекай, я не розумію, я хотіла спитати…

— Ти розумієш, просто не хочеш вірити. Ось, це для тебе, тримай.

Вона торкається мого лівого плеча, рука в неї така холодна, так пече мені шкіру, так боляче від того, а вона дивиться на мене й сміється, а потім ступає в воду й поринає, тільки пече мені той доторк та чути її сміх. Божевілля якесь!

Я біжу до будинку, влітаю в кімнату й починаю торсати Луїса, а він спить, як кам"яний, я не можу його добудитися. Ед теж не реагує на зовнішні подразники, і я не знаю, що робити. Мені так страшно, і так болить плече, наче маю там відкриту рану. Стає темніше, я тільки чую, як б"ється серце… Моє? Не знаю… Удари йдуть звідкись із надр землі, я чую, як торохтять черепки по вимощеній мармуром підлозі.

— Хлопці, вставайте, негайно!

Треба тікати звідси, тут якась чортівня відбувається.

І такий міцний сон здається мені неприродним. Щось тут не так. Ось наші речі, та що з того, якщо я не витягну звідси два непритомних тіла? Мені болить плече, тому я роздратовано ляскаю Луїса в груди, потім дістається Едові. Вони підскакують, як опечені.

— Ти що, боляче ж! — Ед дивиться на мене осудливо. — Чого тобі не спиться? Торі, в тебе така важка рука…

— Тікаймо звідси. — Луїс одразу все розуміє. — Швидше, аміґо, якщо не хочеш, аби це місто стало й твоєю могилою.

Ми похапцем збираємо речі й вискакуємо назовні. Земля помітно тремтить, і лише ті страшні співи чути з тріщин, що прорізають вулиці. Ми біжимо, тільки мені вже бракує сил.

— Давай, Торі, ворушись! — чоловіки тягнуть мене вперед. — Незабаром кінець!

Чому кінець — тій страхітливій пісні чи нашим мученицьким життям? Я вже не знаю. Мені не страшно, але якщо я розповім про свою нічну пригоду, мене матимуть за божевільну. А чому я повинна розказувати? Навіть і не подумаю.

— Чорт забирай, ви тільки гляньте! — Ед смикає мене за руку, і плече віддає болем. — Розкажу кому — не повірять!

Та я й сама не повірила б. Я завжди вважала себе людиною з тверезим поглядом на життя — і от, маєш! Те, що руїни йдуть під землю, можна пояснити сейсмічною активністю. А от як поясниш те, що в яскравому світлі місяця танцюють постаті людей? Ось одна відокремилась від гурту й помахала рукою. Я знаю, що то мені, що то Та-Іньї, її гарненьке личко світиться радістю.

— Торі!