Ми мовчки роздягаємося й заходимо в струмок. Вода холодна, але чиста, мила досить, а на такі умовності, як роздільне миття, ми вже перестали звертати увагу.
— Що це в тебе?
Ед торкається мого плеча. Воно вже не болить, тільки наче затерпнуло трохи. Що там може бути? Я вже нічому не здивуюся. На шкірі проступає малюнок — голова ягуара. Малюнок виконано так майстерно, голова наче жива. На золотистому фоні коричневі плями й хижі прозорі очі — синьо-зелені й живі. Я зводжу погляд на Еда — в нього такий самий малюнок просто над серцем, у Луїса — посеред грудей. Мабуть, саме туди потрапили мої стусани, що розбудили їх. Я передала їм свій біль.
—І що це таке? — Ед розглядає малюнок і торкає його пальцями. — Ти вдарила мене сюди, було страшенно боляче.
— Так, і я прокинувся від удару. — Луїс торкається мого плеча. — Тобі доведеться дещо пояснити, мала. Чорт забирай, тобі багато що доведеться нам пояснити.
— Тільки спочатку вдягнись. — Ед простягає мені рушника. — Давай, Торі, розказуй.
Я розказую. Десь там, далеко, лежить скалічений літак, десь там, у просторі, мене чекає місія в Ла-Пас, десь там кокаїнові королі, торгівельні магнати й китайські шльондри займаються своєю щурячою колотнечею — начхати на все. Я б хотіла лишитися тут, біля цього струмка, бо готова зрозуміти щось важливе. Я почекаю і зрозумію. І я розповім їм — усе, що знаю. Вони мають право знати, хоч вони ганебно спали, доки я спілкувалася з привидами, та це не суттєво. Ми віднині пов"язані назавжди — цією ніччю та знаками на наших тілах.
— Якби я не бачив усе на власні очі, я сказав би, що ти обкурилась марихуани. — Ед розглядає малюнок на моєму плечі. — Це найнеймовірніша історія, яку я тільки чув… чи пак бачив. Якщо я напишу статтю, це буде бомба!
— Тобі ніхто не повірить. — Луїс іронічно всміхається. — Скажуть: він же падав у літаку, чого від нього чекати?.. А малюнок сам десь роздобув, дикуни зробили чи щось таке. Справді, аміґо, так воно й буде, людям легше повірити у твоє божевілля, ніж визнати, що світ не такий однозначний, як їм здається, тому краще нікому нічого не розповідати. Розумієш, це така форма самозахисту — відхреститися від знань, які розхитують звичний плин життя, і людство споконвічно використовувало цей самозахист. Ти й сам був таким до сьогодні, і Торі, і я, грішний, також. А знаєте, що цікаво? Я чув про Віль-Таен. Але досі вважалося, що то просто легенда, як і Ленґ.
— Ленґ?
— Це, за легендами, місто на роздоріжжі світів, звідки й походять усі Прадавні. Раз вийшовши за його межі, вони не можуть туди повернутись, але страшенно хочуть. Тому вони й такі люті: на них тисне одне-єдине нереалізоване бажання. Та це лише легенда, якої вже ніхто не пам’ятає.
— Яка легенда! — Ед так жваво реагує, а мені чомусь неприємно, що вони так легко про все це говорять. — Чорт, я все сам бачив!
— Звичайно. Тепер у нас немає таємниць одне від одного.
— Луїсе, невже досі ніхто не знав про це місто? Про те, що воно тут?
— Схоже на те. Власне, я впевнений, що місцеві племена знають про нього більше, ніж весь науковий світ разом узятий, та їхні свідчення ненадійні. За такий довгий час — тисяча років минула, не менше, — все це обросло купою забобонів і вигадок, а цінність мають лише факти. — Луїс замислено гладить моє плече. — А це, мабуть, нам ордени за заслуги, не інакше. Ти дуже змінилася, Торі, навіть не лаєшся. Що з тобою? Тобі щось болить?
— Не знаю. Якось дивно почуваюся.
— З тобою все гаразд? — Ед стурбовано зазирає мені в очі. — Може, ти просто перевтомилася?
— Мабуть, так і є.
Не пояснювати ж йому, що я чую шепіт трави, що голоси дерев такі тихі й розважливі, а мавпи сваряться через пальму, доводячи одна одній право на територію. І пума спостерігає за нами із заростів, але не заподіє нам нічого, я піду й пограюся з нею, вона прийшла просто привітатись… Він не зрозуміє цього — поки що. А, може, ніколи не зрозуміє. Що зі мною, Господи?!
— Поїж трохи, мала. На тобі лиця нема. — Луїс простягає мені відкриту банку з бобами. — Два дні — і стільки всього на нас упало, еге ж? Гадаю, що б не сталось, ми вже ніколи не втратимо зв"язку між собою.
ebooksa