Дух джунглів

— Ми просуватимемось так тихо, як тільки зможемо. І живими їм не дамося. Якщо нас візьмуть, то хтось із нас має пристрелити Торі.

— Ти що, здурів?

— Я згодна. Еде, він має рацію. Краще одразу, ніж після… того.

— Ви обоє божевільні.

— Хай так, але це суті справи не міняє. — Луїс притискає мене до себе. — Та ми зробимо все, аби до цього не дійшло.

Далі йдемо мовчки, думаючи кожен про своє. Я згадую тітку Розу. Мені кортить побачити її, притиснутись обличчям до її теплих грудей, відчути знайомий запах «Шанель № 5». Вона завжди користувалася тільки цими парфумами, і навіть тепер, коли має змогу купувати інші, все одно… Ми мусимо дійти. Ми повинні.

— Моя рана загоїлась. — Ед здивовано мацає себе. — Торі, ти бачила?

— Я й забула! Неймовірно. Луїсе, твоя теж затяглась?

—І сліду немає. Я й забув про неї. Але тепер мене вже ніщо не дивує. Привиди, землетруси, легенди, що насправді виявляються чистісінькими науковими фактами, невідомо звідки взяті татуювання, свійські пуми… Чого ще чекати? Може, почнемо літати? Це було б чудово.

— Неймовірно.

— Хай так, але про це знаємо лише ми троє. Так воно й має лишитися — між нами. Згода?

— Я розповім тітці Розі, та більше нікому. — Я не можу не розказати їй, вони повинні зрозуміти. Тітка Роза має знати.

— Хто така тітка Роза? — Луїс допитливо дивиться на мене. — Розкажи нам, Торі.

— Так цього не розкажеш. Тітка Роза виростила мене. Її брат, дядько Давид, був якийсь час черговим чоловіком моєї матері. Потім він помер, матуся здиміла, і тітка Роза взяла мене до себе, причому розшукала мене в притулку — я там прожила майже рік, доки вона мене знайшла. Я не була донькою дядька Давида, я не знаю, хто мій батько, цього й матуся, мабуть, до ладу не знала, а свої підозри тримала при собі. Але тітка Роза мене забрала. Мені тоді було шість років. Відтоді ми з нею — сім"я. А коли з"явилась можливість, вона втекла до Штатів і мене забрала, хоч могла й покинути. Вона зробила для мене більше, ніж для декого роблять батьки. Уся рідня їй казала: ти ж єврейка, вийди заміж, народи своїх дітей. Тітка боялася, що я відчую себе покинутою, то так і не одружилася. Усе життя мені присвятила. Казала: ти розумна, гарна, в тебе все вийде… Мені важко довелось у Штатах, але тітка примирила мене зі світом. Раніше мені кортіло знищити його повністю, а тепер десь так відсотків на вісімдесят.

— Тоді це свята жінка, бо в тебе жахливий характер. — Луїс регоче. — Я жартую, не ображайся. Колись розкажеш нам про країну, з якої ти приїхала.

— Колись…

Я її майже не пам"ятаю. Якось не вели мене туди дороги. Там лишився будинок, у якому ми мешкали, — триповерховий цегляний будинок, де розташована квартира тітки Рози, куди вона мене привела після притулку. Я пам"ятала тоді тільки будинок, де жила з матір"ю, — гуртожиток, у якому день і ніч смерділо кислим борщем і блювотинням, тинялися якісь однакові чоловіки в однакових стоптаних капцях, з однаковими волохатими товстими животами поверх однакових старих спортивних штанів, розтягнутих на колінах, зі слабкими резинками. Я пам"ятаю, як ховалася під сходами, коли до матері приходили гості. У квартирі ж тітки Рози нічим не смерділо, меблі відсвічували блискучими лакованими поверхнями й було піаніно. На круглому столі стояв телевізор, а в другій кімнаті на ліжку лежали платтячка і великий ведмедик. І тоді ввечері тітка Роза вперше заспівала мені колискову про Лемеле, а я думала, що нізащо б не купила замість черешень місяць, хай би мати хоч сто років чекала.

А надворі на мене чекала Наташка. Смаглява, худа, в червоному оксамитовому платтячку, вона пантрувала під під"їздом, аж доки я вийшла. І вона сказала:

— Ти тут житимеш?

— Так, мабуть.