Дух джунглів

— То давай, тут знайдуться охочі допомогти.

До нас уже йдуть люди. Троє майже цілих чоловіків років під сорок і дідок — старий як світ. Та мені немає часу з ними воловодитись. Мене чекають поранені, а їх тут багато. Десь там я сховала контейнер із ліками, який знайшла в машині, гадаю, він мені зараз придасться.

— Допоможи мені, Еде.

Він покірно несе контейнер, а я мию руки й беруся до роботи. Це мені знайоме: поламані ребра, різані й колоті рани, струси мозку, опіки, вибиті зуби. І… пологи. Уже ж без цього не обійшлося! Мале репетує, плюючи на всі умовності. Він прийшов у світ, схиліться! Хотіли ви його чи не хотіли — він народився й репетує так, що серце радіє. Я мию його й загортаю в чисту полотнину. Гарне завершення поганого дня. Стара індіанка бере його в мене з рук і всміхається. Човен пливе, нічого не вдієш.

— Я мушу десь помитися. Розумієш?

— Так, сеньйоро. Ходімо.

Пожежі вже загасили, мертвих прибрали, тиша така сумна, і я відчуваю, що страшенно втомилася. Денні події згадуються, як у тумані. Просто шаленство якесь напало. Не уявляю навіть, як мені вдалося вирвати горло тому, першому? Я вмію подбати про себе, але ж не так! Потім про це подумаю. А зараз треба випрати одяг і помитися.

— Обережно!

Стара відсахнулася. З лісу виходить пума. Ми дивимось одна одній в очі, потім вона потягується і йде до води. Мені теж не завадить попити, тому я ступаю в потічок. Ми поряд. Її хутро таке приємне на дотик, бік теплий і міцний. Потершись головою об мою долоню, пума йде назад, до лісу. Стара дивиться на мене нажаханими очима, потім її погляд сковзнув на моє плече — і вона падає навколішки мені до ніг. Цього ще бракувало! Господи, я так втомилася!

— Гей, вставай і допоможи мені прати, чуєш? — я торсаю її за плече, а вона заклякла, як кам"яна. — Ну, як знаєш, а я не маю часу воловодитись із твоєю розхристаною психікою.

Я беруся до прання, а стара десь зникає. Отак завжди. Як працювати, так давай, Торі, впрягайся, а як допомогти трохи, так дзуськи. Таке людство, нічого не вдієш. Он деяким великим людям сучасники за життя пам"ятники зводили, а вони тим часом конали з голоду. Так воно й буває. Навряд чи тут мені зліплять з глини пам"ятника, та я його й не потребую. До речі, місцевих страв я не їстиму і вам не раджу, бо можна ковтнути таку бацилу, що потім у кращому разі на лайно зійдете й помрете, в гіршому — залишитесь калікою.

Я мию волосся й чищу зуби. Мені дуже хочеться спати, та якщо робити по-розумному, нам треба йти звідси просто зараз, доки звістка про наші звитяги не досягла вух Скаженого Педро чи ще когось, хто був зацікавлений у сьогоднішньому дійстві. Треба йти.

Я перевдягаюся в чисте, а мокрий одяг завдаю собі на плечі і йду назад. Скоро буде ніч, то треба сказати хлопцям, аби збиралися. Нема чого розводити церигелії. Ми заявили про себе надто голосно. Можливо, це було дурістю, але не було помилкою.

— Торі, ось ти де! — Ед весь укритий пилом, і пахне від нього зовсім не трояндами.

— Тобі треба помитися, тож не гай часу.

— Потім. Слухай, там таке робиться, неймовірно! Та стара, що допомагала тобі, лементує на весь ліс, її в Майамі чути, не інакше. Щось там по-своєму, треба йти звідси, доки не пізно.

— Я вже думала про це.

— Вони всі збираються звідси йти, бо кажуть, що за цими пришлють нових вояків, і тоді всім кінець.

— Мають рацію. Піди помийся, Еде. Від тебе смердить, як від переляканого скунса.

— Яка ти тактовна!